Ще не зима, чого замовк осінній ліс,
ніде анішелесть, аж дзвін у вухах,
промінчик виткнувся нарешті з-за куліс,
здивовано принишк на глиці, слуха…
Чи він образився, бо швидко день пливе,
як у затвор, пішов у цю мовчанку,
в строкату ковдру загорнув усе живе,
наспівує нечутну колисанку.
На павутинні крапля сяє, як алмаз,
листок тріпоче, мов руденька мишка,
ліс засинає, та безжально владний час
підрубує його під корінь нишком.
Поэтический перевод авторского текста:Петр Голубков http://www.stihi.ru/avtor/golubkov44
Ведь не зима, что же умолк осенний лес,
Нигде ни шелеста, лишь звон внимаю в уши я…
Луч показался мельком, и исчез,
Притих за хвоей, удивленно слушая...
То ль он обиделся, что быстро день плывет,
И, словно в скит, ушел в своё молчание,
В свой пестрый плед укрыл всех, кто живет,
И колыбельную поет всем тихо странную.
На паутине капля светит, как алмаз,
А лист трепещет рыженькою мышкой…
В дремоте лес, а время властно, враз,
Под корень его рубит «тишком-нишком».