Колись давно прості тодішні люди
Жили у поєднанні із Творцем.
Їм бачилось лице його повсюди -
Під літнім сонцем та рясним дощем.
Воно всміхалось їм в ланах озимих,
У пролісках квітучих навесні,
У ковилах з народження вже сивих
Та серед стиглих яблук восени…
А пращури у відповідь всміхались,
Шануючи природу над усе,
І молодята на землі кохались,
Щоб у житті дитини було все…
Багато років відстань проміж нами,
Ми вже не діти матінці своїй,
І ось – лютує місяць над степами,
Той, що колись ми звали – Бокогрій…
Ох, рідно Земле, що ж із нами сталось?
Забули ми, хто ти усім нам є.
Ми нищимо все те, чим Русь пишалась,
І цим майбутнє губимо своє…