МИКОЛА МЕЛЬНИКОВ
Російський хрест
Поема
(Переклад з російської Олени Матвієнко)
Поставте пам'ятник селу
Село потрібно вшанувати.
Поставте пам'ятник в Москві:
коло нахиленої хати
там будуть яблука в траві.
І мати вбитого солдата
на ганку – в долі на краю –
зі смутком буде там тримати
ганебну пенсію свою.
Там будуть глечики на плоті,
ніким не зорана земля.
Хто буде сіяти, полоти
давно покинуті поля?
Хай заспіває там від болю
тужливо п'яний гармоніст
про загадкову «руську долю»
під тихий плач та вітру свист.
Хай несміливо стануть діти,
що підростають, мов трава.
Один їм спадок в цьому світі –
нещадна праця вікова.
Присядуть жіночки на лавки,
і все в них буде як завжди –
калоші, чоботи, куфайки
і згаслий погляд – знак біди.
Поставте пам'ятник, і нині
побачать люди хоч би раз
те, як село покірно гине,
очікує свій смертний час.
Ламали кості, рвали жили,
та ні протестів, ні доган,
одне лиш «Господи, помилуй!»
і віра в праведний талан.
ГЛАВА 1
1
Тільки лиш настала північ,
верби битись об паркан
перестали, сквапно півні
припинили балаган.
Місяць в темряву поринув,
тиша навкруги дзвенить,
села сплять по всій країні,
Скит Петровський також спить.
Ні направо, ні ліворуч
ні вогню, а ні душі,
тільки, як отрута, поруч
ллється річка в комиші.
Тільки мишаче гуляння
за ворітьми шелестить,
та над цвинтарем до рання
щось неясно мерехтить.
Тільки під покровом ночі
тіней бродить череда
і недобре щось пророчить,
ніби жде людей біда.
Не ходіть ви марно, тіні,
не лякайте снів людських.
Хай ті люди відпочинуть
від трудів своїх тяжких.
2
Якось раз Росток Іванко,
однорукий інвалід,
протверезившись до ранку,
став дивитися на схід.
Думу думає поволі
та не робить відкриття
про гірку селянську долю,
про колгосп та про життя.
Що отримав він від долі
за своїх півсотні літ,
окрім пороху на полі,
крім картоплі на обід?
Окрім гною, окрім плуга –
лиш крадіжки та безкрай
керівництва скрізь, по кругу
ось і весь колгоспний рай.
Про що мріяв – те не сталось,
що хотів – не відбулось,
що знайшов – не затрималось,
пролетіло, пронеслось.
І якимось недоладним
уявилося життя,
аніяким, безпорадним,
хоч ти падай в небуття.
«Син» подертої куфайки,
«брат» поношених чобіт,
без докору жив, без лайки,
та з горілкою – від бід.
Все віддати він готовий,
все зміняє на стакан,
плугатар колишній, вдовий
сторож-п'яниця Іван.
3
За лісами обережно
ледве схід замерехтів,
ніби та вузенька стежка,
по якій пройти б хотів
день. Розіллється світанок,
ніби келих молока.
Зразу добрим стане ранок
від подібного струмка.
Рано з пастухом крикливим
в луки піде череда.
Ти тоді устань щасливим
і забудь, що є біда.
Ну, а поки серед ночі
в ліжку не крутись в'юном.
Стих Іван, заплющив очі
і на мить забувся сном.
Він спокійним став уперше
і побачив уві сні,
як летів Великий Вершник,
Чудо-Воїн на коні.
Над містком над веселковим
в небі Вершник той летів
і промінням кольоровим,
бив, як списом, ворогів.
Закрутилося все раптом
і пропало, як прийшло.
Тільки у сіянні райдуг
залишилося село.
І з'явилася стежинка,
що знайома з давніх пір,
по якій покійна жінка
із дітьми зайшла у двір.
Сміючись, пройшли у хату,
сіли рядом за столом,
як колись у будні й свято
у родині так було.
В місто відлетіли дочки,
а Івану без руки
а ні випрати сорочки,
ні зварити галушки.
Та яка на них образа,
хоч і важко без рідні?!
І небіжчицю ні разу
він не бачив уві сні.
Так душа його боліла:
ще б зустрітись хоч разок!
І прощення запізніле,
може б, вимолив Росток.
Бачив, ні? Пішли сукупно
Воїн, жінка, дві дочки.
В голові лиш невідступно
закрутилися думки.
Що до чого? Як конкретно
розгадати сон Ростка?
Сни тлумачити дотепно –
справа зовсім нелегка.
4
І від сходу аж до ночі
ходить сам не свій Росток,
розгадати сон свій хоче,
та не може взяти в толк.
Випив чарку самогону,
а тоді іще одну.
Не спасло. Нема резону
лити в шлунок рідину.
Ходить наш Іван у тузі.
З ким порадитись йому?
Де вони, родина, друзі?
Ще довіритись кому?
У людей одна турбота –
поорати б їм ріллю,
сполучити всю роботу:
і колгоспну і свою.
Посівна та косовиця,
та жнива – весь час в трудах.
Все життя – як блискавиця,
час тече, немов вода.
ГЛАВА 2
1
Час тече. Біжать сторіччя,
вже двадцяте загуло.
Хат стареньких менше вдвічі
має нинішнє село.
У хатинках меркнуть люди,
втричі менш їх, ніж було.
Як же далі жити буде
і країна, і село?
Війни, заслання, покути,
праця, примус та обман,
ніби непосильні пута,
міцно сплутали селян.
Плачуть очі – ніби порох
затулив від нас Москву,
ніби із столиці ворог
нищить все, немов траву…
Та страшніше за знущання,
за поразку, за обман
злісне зовнішнє втручання
в чисті душі росіян.
Підло, тихо, ненароком,
без труда, без боротьби
губить душі рік за роком
бруд новітньої доби!
2
Хто їх звав? Газети звали.
Майже півсела Ростка –
ті, хто довго мандрували
в марних пошуках кутка.
Все спочатку обдивились,
харч одержали та дім,
тільки їм не захотілось
жити тут трудом своїм.
Як сміття у повну воду,
течія їх принесла –
дивних тих осіб без роду
до російського села.
Їм нічого тут не свято –
рідних тут нема могил,
ні сестри нема, ні брата,
і живуть – не тратять сил.
Пив – і тут не перестанеш,
знову вкрадеш, якщо крав!
І навряд орати станеш,
Досі ж ти не працював!
Якось швидко і недбало
звик до тебе мій народ,
і твоє похмілля стало
звичним, і брудний твій рот,
що свою нівечить мову,
вже не кривдить, навпаки,
самогон тобі готові
продавати земляки.
І нікого не лякає
вже становище таке.
Божеволіє, втрачає
мій народ лице людське.
Не дивується вже ближній,
що суспіль навіть жінки
запивають аж на тижні
на останні копійки.
Так родючі всі угіддя
віддаються бур'янам.
тихо робить те «безріддя»,
що потрібно ворогам.
3
Скільки ж буде це точитись –
молодий ще чоловік,
не знайшовши похмелитись,
вмер, згорів раптово, зник.
І прилюдно, при народі
мовчки в борозну упав.
Був веселим, жив у згоді
з усіма, та ось пропав…
А услід йому без ліку
інші душі понесло…
В пеклі прожили довіку.
Буде рай? Чи – як було?
Неприкаяні ви діти
взагалі і зокрема,
відстраждали в цьому світі
і пішли. За так. Дарма.
Без хреста, без покаяння,
без любові, без вини.
Нащо ж ті були страждання,
сльози, думки, мрії, сни?
Сліз Росія не рахує –
у сльозах живе весь час…
Так міцний народ вікує,
що тепер вже майже згас.
ГЛАВА 3
1
У густих лісах Росії
при Петровському Скиті
хутір діда Федосія
розмістився в самоті.
Рідко тут бувають люди,
повелося так давно –
лише пугач діда будить
та смерека б'є в вікно.
Нелюдимим та стороннім
був цей дивний чоловік,
по якимсь своїм законам
він прожив свій довгий вік.
Кажуть люди про старого
і в плітках находять смак:
чи він дуже вірить в Бога,
чи насправді він відьмак?
Ходять балачки без толку,
що опівночі якраз
дід, перетворившись в вовка,
вив на місяць певний час.
Як безглуздо Федосія
винуватити у злі,
якщо вся твоя Росія
виє в місті і в селі.
Рве у відчаї волосся
на собі до забуття,
і несеться в чорний космос
тихе і страшне виття.
2
День пройшов. Дивився в стелю
довго лежачі Росток,
встав, і думки невеселі
повели на хуторок.
Сон нічний його тривожить.
Розповість про клопіт свій
дідові Іван, і, може,
допоможе Федосій.
З двору Кубик – рідна псина,
враз прибіг і в щоку – лизь.
Пес з Іваном – вся родина –
вдвох пішли у темний ліс.
В лісі то скриплять-бурмочуть,
то зітхають, як живі,
цілу ніченьку не хочуть
спати сосни вікові.
І, з-під ніг злетівши, птиця
перелякана кричить.
– Фу-ти, йо, – Іван боїться,
та храбрує, пес біжить.
Ось і хутір. Дім і світло
тьмяне у будинку. Ось
ще не спить дідусь столітній,
мов чекає сам когось.
Двері навстіж, світло в отвір.
– Добрий вечір! – проказав.
– Вже не вечір! В дім проходьте
з Богом ! Я на Вас чекав.
В двері пропустив Івана,
сам зайшов по тих словах
дід в сорочці домотканій
з мідним Спасом на грудях.
Борода, як крейда, біла,
Погляд чистий і ясний…
Дивиться Іван несміло,
Як живе тут Федосій.
Біла піч, усюди чисто,
все гаразд, і ще, між тим,
запашний та урочистий
запах трав укутав дім.
Мирно жевріє лампада,
Ряд ікон під рушником –
по-російськи все, до ладу
в хаті і зі стариком.
Відлягли з душі тривоги,
все, неначе, йде як слід…
«А тепер, Іван, з дороги
вип'єш чаю!» – мовить дід.
Кухоль подає Івану
як зручніше, бо пече,
той узяв його старанно –
раз ковтнув! ковтнув іще!
З двох ковтків чудова сила
повернула – дивна річ! –
все життя, воно летіло
не в дитинство – в глиб сторіч.
Дивний смак – мов мед у травні,
запах сотень, тисяч трав
ніс до предків стародавніх,
душу трепет обійняв.
Відкривалася виразно
не Росія – Русь Свята,
сяяла благообразно
велич, сила, красота!
І занило, застогнало,
болем серце все зійшло –
ось чого воно шукало!
Ось би де себе спасло!
Та затулені дороги
в той святий забутий край, –
вік живи, як раб убогий,
як собака – помирай!
І сидить, немов щось втратив,
приголомшений Іван –
жив – не знав, чого він вартий,
про талант свій і талан.
І не знав про дивні сили,
що згубив народ його,
приховали, утаїли
в «Богоносці» – Божество.
Два ковтка – чаклунства дійство,
дивний вплив цілющих трав,
та Іван переродився,
зовсім іншим раптом став!
2
– Потребуєш ти поради, –
в решті решт промовив дід, –
поможу тобі я радо,
мав я знак про твій прихід.
Раз ти тут, то слово в слово
слухай все, що знаю я…
Рід твій – суть Петра Ростова,
від Петра пішла сім'я.
Хто він – навіть я не знаю,
знає це пітьма століть,
та на честь Ростова має
назву і з тих пір стоїть
Скит Петровський. Всі Ростови
велетні були на зріст,
з легкістю кінські підкови
гнули, також мали хист
до селянства, Віру мали
і жили трудом своїм,
та Вітчизну рятували,
якщо ворог рвався в дім.
З усіма жили у згоді,
з Божим праведним Хрестом.
Хто ж гадав, що хтось у роді
стане … паростком – Ростком!
Дід зітхнув. Зніяковіло
голову Іван схилив,
а на вулиці тужливо
бідний Кубик все скулив.
– Сон я бачив…
– Розумію,
що Господь тобі явив
бій Георгія із Змієм –
бій святих і чорних сил!
Знай, що кожної години,
миті кожної, весь час
бій ведеться за людину,
бій за кожного із нас!
Табір Світла променіє,
зве Пітьма в ворожий стан,
та коли повергнуть Змія,
де опинишся, Іван?
Ти! Іван! Що бив дружину,
що пропив усе, що мав,
що ішов до дна повільно,
що ти в решті отримав?
Сп'яну ти про все забувся,
так багато нагрішив –
навіть і руки позбувся,
тої, що дружину бив!
Так тобі і волочитись,
всі твої самітні дні,
ні робити, ні хреститись,
ні голубити рідні…
4
Дід замовк. І зразу, з ходу,
як ображене дитя,
дав Іван собі свободу,
і навзрид, до забуття
плакав він спочатку мовчки,
потім в голос голосив,
і рукав його сорочки
дуже скоро весь змокрів.
Не соромлячись нікого,
під іконами ридав
і лише себе самого
звинувачував і кляв.
Плакав селянин у тузі,
долю згадував свою:
жінку у квітчастій блузі,
і дітей, і всю сім'ю,
батька, матір, і старого
діда, голод на селі,
і війну, і перемогу
з липким хлібом на столі…
Накричався. Сльози витер.
Ось і каже Федосій:
– Заблукав ти в цьому світі,
сам шукай рятунок свій.
Я тобі сказати мушу:
сон для того бачив ти,
щоб не занапастив душу –
дар безцінний і святий!
Слідуй цьому заповіту:
проблукавши півжиття,
обернися, йди до світла
після сліз і каяття!
Хрест звали собі на спину
і неси понад усе,
і Господь тебе не кине,
і Господь тебе спасе.
– Та у чим мій хрест? Хто знає?
На душі – один лиш страх!
– Це Господь лиш визначає,
всякий знак – в Його руках.
Підеш ти, і не лякайся
долі, слів тяжких і ран…
Час близький вже. Що ж, збирайся.
Поспішай. Іди, Іван!
5
– Час близький... Вже Ангел скоро
засурмить на небесах,
на всесвітньому просторі
запанує Божий Страх.
І людська поллється річка –
цар і раб – як з братом брат,
перше – з нинішнім сторіччям
і з убитим разом – кат.
І тоді читати буде
в Книзі нашого Життя
той про кожного, хто людям
дав життя і небуття.
Хто не вірив – той повірить,
про свою забувши плоть,
і отримає по мірі.
Прорече йому Господь:
Де ти був, мій син жорстокий?
В хату стукав я твою,
посилав тобі пророків,
про життя казав в раю,
я зціляв тебе в хворобі
і в печалі утішав,
я просив: грішити годі,
тільки марно я чекав...
Був розіпнутий за тебе
на Голгофі на хресті,
душу звав твою до себе,
та мене не слухав ти.
Добивався ти земної
влади й слави, жив гріхом,
ти сміявся наді мною,
іншим ти ішов шляхом.
Нехтував мої страждання
і розпусту поселив
у душі, без покаяння
та з гордовитістю ти жив.
Душу нищив поступово,
для утроби жив, як звір,
божого не знав ти слова
і не вірив... То ж повір!
ГЛАВА 4
1
В кожен храм при побудові
Бог по Ангелу дає,
служить Ангел той любові
і завжди у храмі є.
Безтілесний і незримий,
він довіку в храмі вже
віру крилами своїми
захищає, береже.
І молитви дух високий,
і обрядове єство
бачить він небесним оком,
все під наглядом його.
Якщо храм і розламаний,
серед цегли й лободи,
волі Божої слухняний,
Ангел буде тут завжди.
І на місці того глуму,
де безбожник храм крушив,
сльози ангельського суму
будуть литися з душі.
І ридати Ангел буде,
пам'ятаючи оту
втрату, до Страшного Суду
в дощ, і в спеку, і в сльоту.
2
Храм Пречистої чудовий
був в селі Петровський Скит,
та напівгнила будова
до цих пір іще стоїть.
Купол з покриттям злетіли,
лише зарість лободи
в Божий храм осиротілий
поселилась назавжди.
День забутий і година,
так давно все це було –
безліч люду приїздило
в храм Пречистої в село,
в свято люди йшли потоком,
служби правились як слід
до сімнадцятого року...
А тоді – палав весь світ,
і поміщикам з попами
дарували вічні сни,
п'ятирічними кроками
відміряли рай земний.
"Щастя" досхочу зазнали,
сліз – моря, не ручаї!
Так нарешті люди стали
і не Божі – нічиї.
Так і не попали люди
ні в земний ні в Божий рай,
туга смертна править всюди,
хоч ти ляж і помирай.
3
За сто метрів від правління,
де Іван сторожував,
в занепаді й запустінні
храм занедбаний стояв.
І ночами часто дуже
на роботі сам Іван
погляд свій кидав байдуже
у віконце за паркан.
Та про Бога особливо
думок в голову не брав,
тільки згадував, можливо,
з ким під храмом випивав.
Кращого не відшукати,
ніж на березі ріки,
місця, в будні дні і свято
там пили чоловіки.
Їх під ніч жінки шукали,
з лементом до хат вели:
– Хоч би церкву доламали,
щоб ви менше там пили!
Так завжди в селі велося,
і коротким був покій...
Тільки плакав безголосо
Ангел по душі людській.
ГЛАВА 5
1
Над остиглою землею
плив світанковий туман,
йшов стежинкою своєю
старцем змінений Іван.
Він відчув себе готовим
до нових життєвих змін,
перероджений, Ростовим –
не Ростком зробився він.
Незбагненна, дивна сила
вигнала з душі дурман.
– Що то, сон незрозумілий?
Ні, не сон, – шептав Іван.
Він, зігрітий словом Божим,
зміг відчути Божий Страх,
і в житті уперше, може,
мав молитву на губах.
Недотепно, неуміло
вимовляв слова прості,
та благання вже летіло
в небо: "Господи, прости!"
Стид, готовність до відплати,
запізніле каяття...
Боже правий... Як багато
може дати в мить життя!
2
Лісом, садом та городом,
відданий своїм думкам,
у темноті, перед сходом
у сільський зайшов він храм.
Увійшов – і аж жахнувся –
нелад скрізь, труха, гниття,
оступився, послизнувся
і... упав лицем в сміття.
І цвяхом якимось ржавим
розпанахав пів щоки.
Кров тече струмочком жвавим,
стид, безсилля, біль який!
Дощ за стінами закапав,
глухо гримнула гроза,
а Іван сидів і плакав,
і змивала кров – сльоза.
– Згаслий, славний рід мій, де ти?
Де ви, прадіди-діди?
Ви б прийшли до недотепи,
захистили від біди!
Підніміться на годину,
рідні всі чоловіки,
подивіться на країну,
храм, онука без руки! –
Раптом він запнувся словом,
мов гукнув Івана хтось –
у крові, в вінці терновім
зверху вниз глядів – Христос...
Зникло все, що стало звичним,
стіни, звуки, бруд, сміття,
тільки зір – і зір зустрічний,
стало поглядом – життя.
Вперше аж за півсторіччя
у жахливій пустоті
він побачив зір зустрічний,
Бог, розп'ятий на Хресті.
Стало просто неможливо
зір від зору відвести,
серце стиснула тужливо
думка: "Господи, прости!"
– Якщо я не помираю,–
ледь Іван сказати зміг,–
я тепер свій сором знаю,
дай загладити мій гріх!
Часу дай мені хоч трохи,
щоб запевнити я встиг,
що лежить моя дорога
до воріт Твоїх святих.
Не суди мене суворо,
якщо я від простоти
дуже прямо втямив слово,
як мені свій хрест нести.
ГЛАВА 6
1
Дні на три, як люди кажуть,
із села Іван пропав.
Хоч помітили пропажу,
де Іван – ніхто не знав.
– Що за непорозуміння? –
каже голові кума. –
Кубик ходить під правлінням,
а хазяїна нема.
В двір ходили до Івана –
на дверях висить замок.
Може, і помер де сп'яну
недолугий мужичок?
Мо, ковтнув стакан отрути
і упав собі в бур'ян?
Скрізь шукали. Та не чути
і не видно. Зник Іван...
Ось в правління прилетіла
раптом новина з новин:
– Відшукався, вража сила,
тільки з глузду з'їхав він.
Голова – мерщій в машину,
півсела – за ним бігом
подивитись на картину –
як людей беруть в дурдом!
Молоді, старі і діти
збіглися хвилин за п'ять.
Щоб Івана не гнівити,
всі тихесенько стоять.
Поглядають крізь щілини
і зітхають від біди:
– Бідний Ванька, він віднині
божевільний назавжди?
Нависають виноградом
вздовж воріт і на паркан.
Голова так само рядом.
Теж чекає: як Іван?
– Ваня-Ваня, після Клави
сам не свій аж від питва,
чоловік же без управи
втратить розум двічі два!
– Що він, буйний?
– Начеб тихий.
Он, сидить, глядить за тин.
– Та сокиру (от же лихо!)
у руці затиснув він!
2
Серед двору в ряд лежали
дві колоди – два дубки.
Встав Іван і сперш помалу
обчухрав їх залюбки.
Однією лиш лівшею
він кору ретельно зняв,
тілом силячись, з душею
він колоди ті тесав.
Все злітала вверх сокира,
ніби працівник вважав
цю свою роботу щиро
найважливішою з справ.
Мов творив він щось для себе
найдорожче у житті…
І тому як слід, як треба
він тесав колоди ті.
Хоч рука його тремтіла
і у вухах чувся дзвін,
хоч втомилося вже тіло –
не присів ні разу він.
Пропиляв пази в колодах,
хитро затискав гвіздки
між колінами і з ходу
вправно їх вганяв в дубки…
А коли Іван піднявся,
люд здивовано зітхав –
він утомлено всміхався
і рукою хрест стискав.
Що сказати, що спитати?
Що за дивний хід і жест?
Може, хоче поміняти
Клаві на могилі хрест?
Може, що придумав сп'яну –
рук не накладе, бува?
Підійшов тут до Івана
і промовив голова:
– Скрізь тебе ми всі шукали
і, між іншим, все село
від роботи відірвали…
Що і як, скажи, було?
Ні, таїтися не личить,
хрест обпер він об паркан,
глянув у людські обличчя,
і сказав усім Іван:
– Дорогі і рідні люди!
Знаю вас я вже роки.
Може, хтось мене засудить,
може, хтось і, навпаки.
Якщо чимось провинився,
то пробачте – гріх бував…
І народові вклонився
і в мовчанні постояв.
– Не подумайте, що сп'яну
я в полоні маячні, –
пити зовсім я не стану,
вірте вже мені чи ні.
Те, що сталося, словами
не скажу. Я мав урок.
Зрозумів я, що над нами
був і є, і буде Бог!
Так багато за плечима
всі гріхів ми несемо,
станемо перед очима
в Нього – що відповімо?
…З вами думками своїми
поділитись хочу я –
може, церкву відновимо,
і полегшає життя?
І позбувся дару мови
люд в Петровському Скиті,
в здивуванні зсунув брови –
як слова збагнути ті?
Та невже таке буває?
Жив, та ось тобі і на –
всіх до церкви зазиває
і не питиме вина?
Хоч і з підозрінням спершу,
та помалу все село
зрозуміло, що не бреше
їм Іван – було тепло
у його словах відвертих,
що – за рисою Іван,
де у душах простосердих
більше не живе обман.
– Щоб ясніше стало, де я
був, усім вам розповім.
Був я аж у Архієрея,
говорив про церкву з ним.
Він благословив нас радо
і повідав, що на храм
треба мати дозвіл влади
і оплату всім майстрам.
Варто стільки грошей дати,
за роботу фахівцям,
щоб сторіччя міг стояти,
щоб на славу вийшов храм!
…Я прошу, мені довірте –
все пройду, життя віддам,
по копійці, а до літа
я зберу на Божий храм.
Ну а влада? Їй плювати.
Тут таїтися не слід.
Їй би – лиш прогодуватись
ще майбутніх кілька літ.
– Ви хоч мінарет поставте,
як захочете, живіть,
лиш про гроші не питайте,
лише грошей не просіть, –
буде відповідь готова…
Нам вирішувати слід...
Відійшов Іван, і знову
тихо стало. Раптом дід
закричав, немов від рани,
ось що мовив старичок:
– Та чи ж ми не росіяни?
Має рацію Росток!
– Як же церкву не підняти?
Як без неї ми жили? –
стали всі галасувати,
зашуміли, загули.
І на голову колгоспу
глянув весь Петровський Скит.
Той, як хлопчик, шмигнув носом:
– Я і сам не кришнаїт,
я перечити не стану,
тут живу я з давніх пір.
Що з ним сталося, не знаю,
тільки вірю я йому…
Одного не розгадаю,
хрест дубовий – він кому?
– Хрест – мені! – спокійно, строго
раптом той проголосив. –
Аби видно було Богу,
що і я свій хрест носив…
В когось серце аж зайшлося,
хтось сльозу змахнув з повік.
Лиш безріддя надулося.
Осторонь. Неподалік.
ГЛАВА 7
1
Скільки вандрівців ходило
безпорадних по Русі!
Сонце голову палило,
чи похмурий дощ трусив –
гнані долею крутою,
босоніж і в личаках,
то безлюдною тропою,
то по втоптаних шляхах.
Йшли з проханням у столицю
чи з сумою жебраки,
богомолець йшов молитись,
йшли додому вояки.
Каторжник з Сибіру з жахом,
погорілець без житла –
всім було їм небо дахом,
і їда одна була –
хліб, цибуля, людська милість,
та вода із джерела...
Мало що перемінилось,
хоч пітьма сторіч пройшла.
2
Є папір від керівництва,
що «веде Ростов Іван
грошей збір на будівництво
церкви силами селян».
Та папера виручала…
Йшов Іван один як перст,
випадків було чимало.
Так і ніс Іван свій Хрест.
Так і йшов з Хрестом Іванко.
Йшов під сонцем, під дощем.
Прокидався ще до ранку
то в стогу, то під кущем,
в непотрібному сараї,
в чистім полі чи в гаю
з хрипом: "Боже, помираю!
Ношу не знесу свою!"
Знов і знов шептав молитву,
цілував свій хрест, просив,
мов вояк, що йшов на битву,
витримки, терпіння,сил.
Знав: повернення не буде,
знав: спасіння не знайти
без Хреста, якщо повсюди
тьма, на світло треба йти!
І якась чудова сила
починала знов рости,
знову біль зіходив з тіла –
можна – встати і іти.
І сухарик на дорогу
у калюжі дощовій
розмочити. Й слава Богу!
Якщо встав – то ти живий!
Хрест вірьовки перетягнуть
через ліве лиш плече,
знову версти дибки встануть,
знову кров'ю ти стечеш,
знов впадеш ти бездиханний...
Далі житимеш чи ні?
Бідний Кубик – друг бажаний
сторожує сни нічні…
3
І пішли чутки по світу,
що живе в народі десь
по Христових заповітах
чоловік, що носить Хрест.
Хто вражався, хто лякався,
хто не вірив... Та тайком
в душах образ залишався
подорожнього з Хрестом.
Хто він? Долею якою
Хрест дістав? І над усе –
як з одною лиш рукою
і навіщо Хрест несе?
Чи самотній? Чи в собі він?
Діти є чи навпаки?
І чому він так повірив
в Божий суд у ці роки?
Як людину поламати
здоліло життя мирське,
щоб таким ось дивним стати,
щоб піти на отаке!
Чи не так все випадково –
і якась велика суть
і незвідана основа
тій душі обрали путь?
Так Іван – Ростов від роду –
слави тихої набрав
і поваги від народу –
хоч і сам про те не знав...
4
Він тоді не знав нічого –
ідучи із дому в дім,
за забором, за порогом
людям був він вже своїм,
мов чекали дорогого
гостя тут з десяток літ,
ждали праведного слова
між пияцтва, смути, бід.
Чутка загодя летіла,
і казав в натовпі хтось:
– Сталося, як ми хотіли,
і до нас прийшов він – ось!
Ось, неголений, мурзатий,
Він з молитвою іде,
йде з Хрестом у кожну хату,
грошей збір на храм веде.
...І селяни подавали
гроші з щедрої руки,
хоч вони не жирували,
а скоріше – навпаки.
Просто хоч якісь та гроші
дати кожен з них хотів,
хай хоч буде храм – хороший,
раз життя – як скорбний спів.
– Щастя нам нема земного,
помолись хоч ти за нас!
...Він дивився в очі строго
І казав в котрий вже раз:
– Я грішив в житті чимало,
а тепер я сам молюсь...
Якщо б всі молитись стали
і за себе, і за Русь,
за гріхи людські без міри
і за всю ганьбу і стид,
то хіба ж Він не повірить,
то невже Він – не простить?
В пояс кланявся, прощався,
Хрест на плечі піднімав
і в дорогу відправлявся.
А куди – ніхто не знав...
Людям ще і до Івана
говорив про Бога хтось,
та … таке переконання
вперше стріти довелось…
5
Ідучи на дві неділі,
повертався точно в строк,
шкандибаючи безсило,
під Хрестом своїм Росток.
Із поселень невідомих,
із незвіданих сторін,
повертаючись додому,
ніс немало грошей він.
Всі ті кошти без обману
в сейф бухгалтер замикав
і підморгував Івану:
– Ти б собі хоч трохи взяв!
Та казав Іван серйозно:
– Навіть словом не гріши!
Тут же біль людський і сльози
покаянної душі!
Не гріши ти навіть словом!..
І ішов в старенький дім –
на плечах – з Хрестом дубовим,
разом з песиком своїм.
Як змінився він раптово!
Хоч і мав такі труди,
він постив обов'язково –
в пост – сухар, стакан води.
Брови зсунулись строгіше,
і лицем прозорий став,
тільки погляд став тепліший,
значить, дух ще не зів'яв!
Часом люди говорили,
дивувались з дивини:
– Де набрався стільки сили
цей мужик непоказний?
Чим живий – ніхто не знає,
все з Хрестом, завжди з Хрестом,
адже й гроші він збирає –
скоро сейф наб'є битком!
...Відзимуємо, а з літа
зводити візьмемось храм, –
і зітхали:
– Може, жити
буде легше в світі нам...
Весь Петровський Скит гордився,
що у них, у цих краях,
чоловік такий з'явився,
що обрав тернистий шлях.
І вони свій храм збудують,
і про церкву ту чутки
навкруги давно існують –
навпіл правда і казки.
І далеко слух гуляє,
що Івана – Бог веде,
і недужих він зціляє,
і покаятися зве...
6
В вересні, прийшовши в місто,
він почув серед юрби:
"Божевільний! Ти навмисно
нас ганьбиш?! Додому йди!"
Мимо люди йшли в турботах,
щебетали щось пташки,
а Іван зітхнув: навпроти –
доні, доці, дві дочки!
І дивився в рідні лиця,
обійняти прагнув їх,
але лощені дівиці
рук не протягли своїх!
– Що ж не їздите додому? –
стушувався якось враз, –
тяжко там мені самому…
бачив сон я раз про вас...
І замовк... До чого всі ті
і слова, і балачки, –
мов чужі, сторонні діти,
поглядають дві дочки!
Гордовитість у Наталки,
в Таньки – хльосткий язичок:
– Ти іди додому, татко,
не ганьби своїх дочок.
Шпильками зацокотали
і в натовпі зникли знов,
без сльозинки, без печалі.
Плоть його. І рідна кров.
7
Довго ждав Іван порома,
згадував пережите…
...Був мужик, господар в домі,
мав дружину і дітей.
Дві дочки – усім на славу.
Щастя в хаті й супокій,
і кохав він ніжно Клаву,
ну, а потім... – стався збій.
В місті б можна приховати
тайну, якось би було,
а село уміло знати
все про всіх і – загуло!
– Покохала?
– Покохала, –
мовить Клава без стида.
А Іван? Запив помалу.
Так в сім'ю прийшла біда.
Як раніш Росток хвалився,
як любив дружину він,
на тобі – прийшов, з'явився
залицяльник -пустодзвін!
Для початку перемови
мужика Іван побив,
той і зник з села раптово –
видно, сильно й не любив.
Клава... Добре... Погрішили...
Та давай вже простимо!
Піде все, як ми рішили,
адже діток ростимо!
І чого не вистачало
їй? Чи то любов була?
Відчував, що сумувала,
поникала – не жила.
Звикся Ваня до стакана...
В полі раз збирав "валки"
на комбайні – шнеком сп'яну
відчикрижив пів руки...
Інвалід в неповних сорок...
Як йому сім'ю тягти?
Що ні день – бійки та спори,
що зламалось – не спасти!
Рветься серце на частини,
є сім'я – нема сім'ї,
щастя вибуло з родини,
відспівали солов'ї...
І померла, загасла Клава,
дочки в місто подались...
Хто тут правий? Хто неправий?
Спробуй зараз розберись...
Довго ждав Іван порома,
переїхав, Хрест звалив,
по дворах ізнов до стоми
шкандибав. На храм просив.
ГЛАВА 8
1
Восени, на Златоуста,
заходилася під ніч
завірюха. Темно й пусто,
всі в хатах, де гріє піч.
Сніговій свистить, дуріє,
Сніговій свистить і виє,
віконницями скрипить,
а у хаті грубка гріє!
Спи в теплі. Спокійно спи!
І крізь звичне це тужливе
десь вночі як з небуття
одиноке і жахливе
інше виникло виття.
Чи то вовче, чи собаче
завивання поплило,
не виття – немов хтось плаче,
душу рве на все село.
Темно. Моторошно. Північ.
Чи виття, чи то мана?
І ніхто не звав на поміч –
то, напевно, сатана…
Лиш назавтра вранці рано,
окрай церкви, близько десь
набрели на труп Івана...
Поруч Хрест і мертвий пес...
Позирало невідступно
все село без сліз і слів:
– Хто? Навіщо так підступно?
Чим? Кому він не вгодив?
...Погляд згас. На шиї – рана.
Сумка. В сумці – ні гроша...
Все. Ідіть. Немає Івана.
Відійшла його душа.
2
На столі лежав у домі
він помитий, все як слід,
їх земляк, давно знайомий
однорукий інвалід.
Як годиться, нарядили –
хто костюм, хто туфлі дав.
Скрізь свічки тонкі горіли.
Дід в кутку Псалтир читав.
На колгоспній пилорамі
фахівець труну зробив,
надіслали телеграми:
"Батько ваш Іван почив".
Поряд з Клавою могилу
викопали земляки,
та з трудом ламали, били
мерзлої землі грудки.
І готуються поминки,
і струмує дим з печі,
нічиї летять сніжинки,
і лежить Іван – нічий.
І ніде не видно п'яних,
Тиша навкруги лягла...
...Тільки страшно – не з Івана,
а з села душа пішла...
3
Так нікого не ховали
ще в Петровському Скиті,
тільки зараз всі узнали,
ким їм був Іван в житті!
До Івана попрощатись
йшли потоком земляки,
ніби кожному з них дати
мали золота куски.
Та не привид золотого
цей потік людей привів,
а священна віра в Бога
і Іван, що в ній зміцнів.
Цілували на прощання
і старі, і малюки;
ставили йому до рання
на спомин душі свічки.
…Поспішав дідусь відкритись:
– Я за сина якось раз
попросив його молитись.
Він молився. Сина – спас…
Вже і хата не вміщала –
без ліку людей прийшло,
та стояли всі, чекали...
Значить – треба їм було.
4
В місто їздили, просили,
щоб священик відспівав!
Той приїхав. На могилі,
як обряд повелівав,
"Живый в помощи" звучало,
і канони, і псалми,
щоб душа не сумувала,
урятована від тьми.
Відспівали. І – прощання.
Як колись, у давнину...
І стояв народ в мовчанні,
гадку маючи одну:
– Дивно так і незвичайно:
тьма народу, скільки є –
всі зійшлися до Івана –
хто мовчить, хто сльози ллє.
Чим він дав усім наснагу?
Як привів в Петровський Скит,
непримітний чолов'яга,
однорукий інвалід?
Вся Росія – у Івана!
вся – з близьких і дальніх хат,
що охляла від обману,
що втомилась від утрат,
що родити більш не хоче,
дітям не дає життя,
що нестримано регоче
там, де гірко від виття,
що жебрачкою никає,
йде з сумою в білий світ,
і піднятись – сил не має,
мов наслали їй пристріт.
– Як вона, свята держава,
нанівець зійти могла,
силу втратила і славу,
непомітно відцвіла?
І тремтять в своїй Вітчизні,
серед сірої юрби,
опустивши зір донизу,
не господарі – раби!
І тому стоять мовчазно,
що здушив великий стид
перед тим, хто вмер дочасно
і смиренний має вид.
Завдяки лиш силі волі
чоловік – Іван Ростов –
вибрав свій напрямок долі,
свій останній шлях з Хрестом.
Завдяки лиш силі Віри
всім довів: рятунок – в ній,
пригадав він першим щиро
Бога, Русь і гонор свій!
5
Хрест йому установили,
той, що він колись носив...
От і все. Похоронили.
Путь земну Іван скінчив.
І лежить йому на небо
шлях тернистий – знав він сам…
Ну а людям буде треба
миром будувати Храм.
...Сніг пішов. Посутеніло,
розійшлись з могили всі,
і стояв в сорочці білій
одинокий Федосій.
ЕПІЛОГ
Ледве встиг лиш сніг розтати,
лише висохла земля,
стали церкву піднімати.
Від фундаменту. З нуля.
А в Росії будувати
не уперш і се і те –
так бувало: мала втрати
і щезала, та проте
із-під попелу, з-під праху,
де чорніла пустота,
після крові, після страху
знов зростала – Красота…
Освятили місце храму,
помолилися й пішли,
загуділа пилорама,
камінь, дошки повезли,
ліс везли, мішали розчин
з світанкової пори,
за процесом всім робочим
наглядали справ майстри.
Напрацюються, пристануть –
витруть піт, поп’ють води
і завжди Ростка спом’януть,
всі його земні труди –
як збирав на церкву гроші,
скільки мав в путі турбот.
І що всіх трудів дорожче –
свій народ – зібрав в Народ!
...А убивців розшукали –
волоцюгам на стакан
не хватало і забрали
гроші ті, що ніс Іван.
І убили без докору,
не здригнулася рука.
Ждати їм прощення скоро
за безневинного Ростка?
Якщо в Скит Петровський буде
випадок попасти вам,
вся завершиться споруда,
буде вже стояти храм!
Ви зайдіть! Не поскупіться,
свіч придбайте воскових,
за Івана помоліться
і за православних всіх,
за усіх людей, слов’яни,
хто у землю ліг в свій строк...
Для молитви неба стане,
бо існує в небі – Бог!
24.06-4.10.2009
Переклад з російської Олени Матвієнко.
Николай Мельников
РУССКИЙ КРЕСТ
Поставьте памятник деревне
Поставьте памятник деревне
На Красной площади в Москве,
Там будут старые деревья,
Там будут яблоки в траве.
И покосившаяся хата
С крыльцом, рассыпавшимся в прах,
И мать убитого солдата
С позорной пенсией в руках.
И два горшка на частоколе,
И пядь невспаханной земли,
Как символ брошенного поля,
Давно лежащего в пыли.
И пусть поет в тоске от боли
Непротрезвевший гармонист
О непонятной "русской доле"
Под тихий плач и ветра свист.
Пусть рядом робко встанут дети,
Что в деревнях еще растут,
Наследство их на белом свете -
Все тот же черный, рабский труд.
Присядут бабы на скамейку,
И все в них будет как всегда -
И сапоги, и телогрейки,
И взгляд потухший... в никуда.
Поставьте памятник деревне,
Чтоб показать хотя бы раз
То, как покорно, как безгневно
Деревня ждет свой смертный час.
Ломали кости, рвали жилы,
Но ни протестов, ни борьбы,
Одно лишь "Господи помилуй!"
И вера в праведность судьбы.
Глава 1
Ровно в полночь, торопливо
петухи прервали спор,
и изломанная ива
перестала бить забор.
Лунный свет во тьме рассеян,
тишина окрест звенит,
спит земля, и вместе с нею
спит село Петровский Скит.
Что налево, что направо -
ни души, ни огонька,
лишь в тумане, как отрава,
льется вкрадчиво река,
лишь мышиное гулянье
соберется у ворот,
да невнятное мерцанье
вдоль по кладбищу пройдет.
Под покровом тихой ночи
тени бродят без следа
и недоброе пророчат,
будто ждет людей беда.
Что вы, тени, расходились?
Не пугайте кратких снов:
Эти люди утомились
и от бед, и от трудов.
2.
Местный сторож, однорукий
инвалид Иван Росток
протрезвился, и от скуки
кисло смотрит на восток.
Не спеша дымит махоркой,
сам себе бубнит под нос
о крестьянской доле горькой,
про судьбу и про колхоз.
Что он видел в этой доле
за полста ушедших лет,
кроме пыли, кроме поля
да картошки на обед?
Кроме плуга и навоза -
воровство и беспредел
председателей колхоза,
вот и весь его удел.
Что мечталось - не случилось,
что хотелось - не сбылось,
что имелось - погубилось,
пролетело, пронеслось.
И какою-то беспутной
жизнь представилась ему -
неспокойно, неуютно
и на сердце, и в дому...
“Сын” потрепанной фуфайки,
“брат” изношенных сапог
жил открыто, без утайки,
но без водки жить не смог.
Все отдаст из-за сивухи,
все сменяет на стакан
бывший пахарь, бывший ухарь,
ныне спившийся Иван.
3.
За лесами, робко-робко
обозначился восход,
словно узенькая тропка,
по которой день придет.
Разольется день с востока,
как из крынки молоко,
и от этого потока
станет просто и легко.
И когда пастух крикливый
уведет в луга коров,
встань, мужик, и будь счастливый,
все забудь и будь здоров!..
А пока что, среди ночи,
повздыхавши обо всем,
сник Иван, зажмурил очи
и на миг забылся сном.
И на миг он стал спокоен
и увидел он во сне,
как летел Великий Воин
на невиданном коне.
Оставляя за плечами
семицветную дугу,
он лучами, как мечами,
бил по страшному врагу.
В жуткой схватке все смешалось
и исчезло, как пришло,
только радуга осталась
да родимое село.
К удивленью, вслед за этим
появились у окна
дом покинувшие дети
и покойница жена.
Хохоча, на лавку сели,
как немало лет назад,
как когда-то, в самом деле,
всей семьей сидели в ряд.
Хоть Иван без них негретый,
хоть Иван без них зачах,
дочки - ладно, дочки - где-то
при мужьях и при харчах.
Хоть ему с одной рукою
даже ужин не сварить,
значит, просто не достоин,
значит, так тому и быть,
но жена! Свиданья с нею
долго ждал Иван Росток:
эти руки, эту шею,
этот выцветший платок
он лелеял от забвенья
в изболевшейся душе,
чтобы вымолить прощенье
запоздалое уже...
Было ль, нет? Исчезли разом
Воин, дочки и жена,
отогнав виденья сна,
о себе напомнил разум.
Что? Куда? К чему конкретно
применить свой вещий сон?
Для Ивана - безответно,
не силен в разгадках он.
4.
От восхода до заката
сам не свой ходил Росток,
будто слышал зов куда-то,
а куда - понять не смог.
Выпил меру самогона -
ни в какую не берет,
не берет, и нет резона
заливать его в живот.
С кем тоскою поделиться,
получить в ответ совет?
Много лиц, но только - лица,
пониманья в лицах нет.
У людей одни заботы:
чтобы вовремя вспахать,
чтоб колхозные работы
со своими совмещать.
Посевная, косовица,
жатва - круглый год страда,
и нельзя остановиться.
Льется время, как вода.
Глава 2
1.
Льется время... Век двадцатый
отплясался на стране,
и стоят все те же хаты,
поредевшие вдвойне.
В хатах тихо меркнут люди,
обнищавшие втройне,
и не знают, что же будет
в их деревне, в их стране.
Войны, ссылки, труд дешевый,
принужденье и обман,
как тяжелые оковы,
крепко спутали крестьян.
Ни вздохнуть, ни просветлиться,
на Москву - тяжелый взгляд,
словно враг засел в столице
и ничтожит все подряд...
Но страшней, чем пораженье,
хуже хаоса в стране -
злое, тихое вторженье
в душу русскую извне
Постепенно, год от года
все подлее и сильней
заражение народа
грязью новых смутных дней!
2.
Кто их звал? Газеты звали,
и теперь уж треть села
тех, кто долго разъезжали
в тщетных поисках угла.
Поначалу осмотрелись,
получили “стол и дом”,
и - понравилось, пригрелись,
но не стали жить трудом.
Словно мусор в полноводье,
их несло, и принесло -
непонятное “безродье”
в наше русское село.
Ничего им здесь не свято -
ни родных тебе могил,
ни сестры тебе, ни брата,
и живи, как раньше жил.
Раньше пил - и здесь не бросишь,
где-то крал - кради опять!
Что ты вспашешь? Что накосишь?
Не приучен ты пахать!
Как-то быстро и беспечно
мой народ к тебе привык,
и к твоим похмельям вечным,
и к повадкам, и язык
твой блатной не режет слуха,
и тебе же продает
полунищая старуха
самогон, и тем живет.
Но никто не ужаснется
и руками не всплеснет,
и безумью поддается
всеми брошенный народ.
Никого не удивляет
то, что даже бабы сплошь
по неделям запивают,
унося последний грош...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В плодородные угодья
заселяется сорняк.
Тихо делает “безродье”
то, чего не может враг.
3.
Сколько ж это будет длиться -
молодой, в расцвете лет,
не нашел опохмелиться
и покинул белый свет?
И при всем честном народе
в борозду, к земле упал.
Был ты весел, всем угоден...
Но ушел... Сгорел... Пропал...
А вослед тебе, без счета,
души новые летят...
Что потом, в конце полета?
Что там? Рай? Иль снова ад?
Неприкаянные дети,
без тепла и без царя
вы помыкались на свете
и ушли. За так. Зазря.
Без креста, без покаянья,
и кому теперь нужны
ваши мысли и страданья,
ваши слезы, ваши сны?
Слез Россия не считает -
все века в слезах живет...
Но уже заметно тает
несгибаемый народ.
Глава 3
1.
Средь густых лесов посеян,
за селом Петровский Скит
хутор деда Федосея
в одиночестве стоит.
Редко здесь бывают люди,
с давних пор заведено -
только филин деда будит,
только ель стучит в окно.
Нелюдимым, отрешенным,
без зарплат и без аптек,
по другим - своим законам -
прожил он свой долгий век.
Про него судачат много,
языками нёбо трут:
или очень верит в Бога,
или он колдун и плут?
Ничего не зная толком,
кто-то брякнул, что не раз
дед прикидывался волком
и скулил в полночный час...
Как же глупо Федосея
в злых деяниях винить,
если вся твоя Расея
начинает к ночи выть!
От безвыходности постной
бьется в стену головой
и несется в черный космос
тихий, скрытый, черный вой.
2.
День прошел. И почему-то -
лежа, глядя в потолок,
вдруг решил сходить на хутор
опечаленный Росток.
Сон ночной его терзает,
сон покоя не дает.
- Может, дед хоть что-то знает,
может, дед чего поймет?
Кубик - пёс, душа родная,
подскочил, вильнул хвостом,
и, друг дружку охраняя,
в темный лес пошли вдвоем.
А в лесу, ну как живые,
то вздыхают, то скрипят
вековые, смоляные
сосны ноченьку не спят.
Перепуганная птица
из-под ног, взлетев, орет,
- Фу ты, ё, - Иван храбрится,
бедный Кубик чуть идет.
Наконец и хутор. Вот он -
дом, а в доме тусклый свет,
будто ждет и сам кого-то,
сам не спит столетний дед.
Приготовился для встречи -
двери настежь, свет в проем,
- Добрый вечер!
-Уж не вечер!
Заходите с Богом в дом!
Дверь закрылась за Иваном,
и в глаза ему глядит
дед в рубахе домотканой
с медным Спасом на груди.
Борода - белее мела,
ясный взгляд из-под бровей...
И Иван глядит несмело,
как живет затворник сей.
Печь в побелке, всюду чисто,
все отмечено трудом,
и неведомый, душистый,
запах трав укутал дом.
Мирно теплится лампада,
ряд иконок в рушнике -
все по-русски, все как надо
и в избе, и в старике.
Отлегли с души тревоги,
все как будто ничего...
Молвит дед: “Теперь, с дороги
выпьешь чаю моего!”
Подает Ивану кружку,
и Иван, одной рукой,
поудобней взяв за дужку
раз глотнул! глотнул другой!
Что случилось, непонятно,
но буквально с двух глотков
повернулась жизнь обратно -
в юность, в детство,
в глубь веков!
Вкус невиданный и редкий,
запах сотен, тысяч трав
уносил к далеким предкам,
душу трепетом объяв.
Не Россия - Русь Святая
открывалась все ясней,
благолепие являя
мужику из наших дней!
...И заныло, застонало,
болью сердце изошло -
Вот чего оно искало!
Вот бы где себя спасло!
Но давно пути закрыты
в тот святой, забытый край, -
проживай, как раб забитый,
как собака - умирай!
И сидит, ошеломленный,
“обокраденный” Росток -
жил всю жизнь всего лишенный,
и не знал, чего он мог!
И не знал, какие силы
потерял народ его,
потому что хитро скрыли
в “Богоносце” - Божество.
Два глотка - такая малость,
трав целебных волшебство,
но в Иване не осталось
от Ивана ничего!
3.
- Ты пришел просить совета,
тихо начал Федосей-
что придешь, я знал про это,
был мне знак на случай сей.
Коль ты здесь, то слово в слово
слушай все, что знаю я...
Род твой суть - Петра Ростова,
от него пошла семья.
Кто он - мы уже не знали,
это - тьма веков хранит,
но селу названье дали
в честь него - Петровский Скит.
Говорят, что все Ростовы
ростом были велики,
лошадиные подковы
гнули эти мужики!
Толк в крестьянстве понимали,
жили Верой и трудом,
и Отечество спасали,
если враг врывался в дом.
Божий крест несли со всеми...
Кто же думал, что потом,
изойдет Ростовых племя, -
станет пьяненьким... Ростком!
Дед вздохнул. Иван смутился,
низко голову склонил,
а на улице томился
бедный Кубик. И скулил.
- Сон я видел...
- Разумею,
что Господь тебе явил
бой Георгия со Змеем -
бой святых и черных сил!
Прожил ты почти полвека
И не знал, что каждый час
бой идет за человека,
бой за каждого из нас!
Бой все явственней и злее -
Тьма на Свет сбирает рать,
но когда повергнут Змея,
где ты будешь обитать?
Ты! Иван, себя забывший!
Бивший бедную жену!
Никудышный, все пропивший,
шел ты медленно ко дну!
Заплутался, загрешился,
но Господь тебя смирил -
спьяну ты руки лишился,
той руки, которой бил!
Так теперь всю жизнь влачиться,
в одиночку куковать,
ни работать, ни креститься,
и родных не приласкать...
4.
Дед замолк. И сразу, сходу,
будто палками побит,
дал Иван себе свободу -
по-ребячески, навзрыд,
слезы лил, вздыхая тяжко,
в полный голос причитал,
и рукав его рубашки
очень скоро мокрым стал.
Под иконами, рыдая,
не стесняясь никого,
никого не обвиняя,
лишь себя же самого,
голосил крестьянин русский,
вспоминая жизнь свою:
и жену в цветастой блузке,
и детей, и всю семью,
и отца, и мать, и деда,
страшный голод на селе,
и войну, и крик “Победа!”
с липким хлебом на столе...
Голосил. Отголосился
и затих. А дед ему:
- Ты со всеми заблудился,
но спасаться - одному!
И теперь меня послушай -
сон тебе затем и был,
чтобы дар бесценный - душу,
ты, Иван, не загубил!
Так исполни ж волю эту!
Проплутавши столько лет
повернись, несчастный, к свету,
и иди, ползи на свет!
Крест взвали себе на плечи,
он тяжел, но ты иди,
чем бы ни был путь отмечен,
что б ни ждало впереди!
- В чем же крест мой? Кто же знает?
На душе - один лишь страх!
- Все Господь определяет,
всякий знак - в его руках.
Ты поймешь и не пугайся
ни судьбы, ни слов, ни ран...
Время близко. Собирайся.
Торопись. Иди, Иван!
5.
- Время близко... Ангел вскоре
вострубит на небесах,
и на всем земном просторе
воцарится Божий Страх.
Потекут людские реки -
царь и раб - к плечу плечом -
первый век с последним веком,
убиенный - с палачом.
И в суровой Книге Жизни
все про каждого прочтет
тот, кто нас для жизни вызвал,
тот, кто видел наперед.
И неверивший поверит,
проклиная страсть и плоть,
и Господь ему отмерит,
изречет ему Господь:
- Где ты был, мой сын жестокий?
Я стучался в дверь твою.
Посылал к тебе пророков,
говорил про жизнь в раю,
исцелял тебя в болезни,
и в печали утешал,
ждал тебя... но бесполезно...
Звал тебя, но ты не внял.
За твою больную душу
на Голгофе был распят
и просил... но ты - не слушал,
ты себе готовил - ад!
Ты прельщался красотою,
властью, славою земной,
ты смеялся надо мною,
путь избрав себе иной.
Ты презрел мои старанья,
поселив в душе разврат,
и грешил без покаянья,
и гордыней был объят.
Прожил, душу убивая
для утробы, словно зверь,
ни молитв, ни слез не зная...
Что же хочешь ты теперь?
Глава 4
1.
В каждый храм, при построеньи,
Бог по Ангелу дает,
и находится в служеньи
в новом храме Ангел тот.
Он, бесплотный и незримый
до скончанья века тут,
и, крылом его хранимы,
люди Богу воздают.
И молитвы, и обряды,
и причастий благодать -
под его небесным взглядом,
хоть его и не видать.
Даже если храм разрушен -
кирпичи да лебеда,
воли Божией послушен
Ангел будет здесь всегда.
И на месте поруганья,
где безбожник храм крушил,
слышно тихое рыданье
чистой ангельской души.
И в мороз, и в дождь, и в слякоть,
все грядущие года
будет бедный Ангел плакать
вплоть до Страшного Суда.
2.
Был когда-то храм Успенья
на селе Петровский Скит,
полусгнившее строенье
до сих пор еще стоит.
Рухнул купол и приделы,
лишь бурьян да лебеда
в Божий храм осиротелый
поселились навсегда.
Как давно все это было,
позабыт и час, и день -
приезжало, приходило
из окрестных деревень
в церковь множество народа,
и исправно службы шли
до семнадцатого года...
А потом усадьбы жгли
и помещиков с попами
отправляли в “мир иной”,
пятилетними шагами
отмеряя рай земной.
“Счастья” вдоволь нахлебались,
слез - моря, а не ручьи!
Так, в итоге, оказались
и ни Божьи, и ничьи.
Ни земной, ни рай небесный,
а смертельная тоска
воцарилась повсеместно
и скрутила мужика...
3.
От колхозного правленья,
где Иван сторожевал,
в сотне метров - храм Успенья,
запустенье и развал.
По ночам в окошко часто
сам Иван смотрел туда
равнодушно, безучастно,
и не думал никогда
ни про Веру, ни про Бога,
только, может, вспоминал,
с кем, когда и как он много
возле храма выпивал.
Не отыщешь места лучше -
на пригорке, у реки,
в будни, в праздник и с получки
дули водку мужики.
Жены к ночи их искали,
гнали с криком по домам:
- Хоть бы церкву доломали,
чтоб вы меньше пили там!
Утихали ссоры, драки,
кратким был ночной покой...
и беззвучно Ангел плакал
над беспутностью людской.
Глава 5
1.
Над остывшею землею
плыл предутренний туман,
тихо брел тропой лесною
изменившийся Иван.
Старцем мудрым потрясенный,
к жизни новой стал готов,
словно заново рожденный
человек - Иван Ростов.
Непонятной, чудной силой
изгнан был с души дурман,
- не во сне ль все это было ?
- Не во сне - шептал Иван.
Словом праведным согретый,
ощутил он Божий Страх,
и впервые в жизни этой
шел с молитвой на устах.
Пусть нескладно, неумело
смог ее произнести,
но наверх уже летела
просьба: - Господи, прости!
Стыд, раскаянье, тревога,
и надежда жить опять...
Боже правый... Как же много
можно сразу испытать!
2.
Лесом, садом, огородом,
не взглянув по сторонам,
в темноте, перед восходом
он вошел в свой сельский храм.
Он вошел - и ужаснулся -
груды хлама, гниль, развал,
оступился, поскользнулся,
и ... с размаху в хлам упал.
И о ржавый гвоздь -”двухсотку”
пол-лица избороздил,
кровь течет по подбородку.
Боль и стыд. И нету сил.
Дождь за стенами закапал,
зашумел, дохнул грозой,
а Иван - сидел и плакал,
и смывалась кровь - слезой.
- Где вы, прадеды и деды?
Где ты, род угасший мой?
Что ж мне в жизни только беды?
Что ж я брошенный такой?
Поднимитесь-ка стеною
все родные мужики,
полюбуйтесь-ка страною,
храмом, внуком без руки! -
Вдруг Иван запнулся словом
и наверх свой взгляд вознес -
Весь в крови, в венце терновом,
на него смотрел - Христос...
Все ушло, что было рядом, -
стены, звуки, хлам, разлад,
жизнь - исчезла, стала взглядом,
только взгляд, и - встречный взгляд.
Первый раз за полстолетья
в этой жуткой пустоте
человека взглядом встретил
Бог, распятый на Кресте
Невозможным оказалось
взгляд от взгляда отвести,
и тисками сердце сжалось
в мысли: - Господи, прости!
- Если я не умираю -
смог Иван проговорить -
стыд свой знаю, грех свой знаю,
дай мне время искупить!
Нет руки - нельзя креститься,
дай же время, хоть чуть-чуть,
и сумеешь убедиться,
что к тебе лежит мой путь.
Не суди меня сурово,
если я по простоте
слишком прямо понял слово
о земном моем Кресте
Глава 6
1.
Дня на три, иль больше даже,
из села Иван пропал...
Обнаружили пропажу -
ничего никто не знал!
Председатель в удивленьи,
как такое понимать? -
Кубик топчется в правленьи,
а Ивана - не видать!
Посылал домой к Ивану -
на двери висит замок.
- Может, помер где-то спьяну
непутевый мужичок?
Хлебанул стакан отравы
И загнулся втихаря?
Обыскали все канавы,
все кусты. И все зазря.
Нет нигде... Опередила
всех Иванова кума:
- Отыскался, вражья сила,
да беда, - сошел с ума!
Председатель сел в машину,
полсела - смотреть бегом
на редчайшую картину,
как людей берут в дурдом!
Побросали все, что можно,
прибежали стар и мал.
- Только тихо, осторожно,
как бы он не осерчал.
И глазеют через щели:
- Ну, чего он, буйный, да?
- Бедный Ванька, неужели
к сумасшедшим навсегда?
Понависли виноградом
на забор и вдоль ворот,
председатель тоже, рядом.
Не подходит. Смотрит. Ждет.
- Ваня-Ваня, после Клавы
беспросветно начал пить,
а мужчине без управы -
дважды два с ума сойтить!
- Ну, чего там? Что он, ходит?
- Да сидит, глядит во двор.
Ничего, спокойный вроде,
но в руке зажат топор! ...
2.
Посреди двора лежала
пара бревен - два дубка.
Встал Иван и для начала
топором на них слегка
снял кору, зачистил ровно
и одной своей левшой
стал тесать он эти бревна,
силясь телом и душой!
Раз за разом тяжелее,
все мелькал, взлетал топор,
словно не было важнее
дела в жизни до сих пор.
Словно что-то дорогое
для себя Иван творил...
Обтесал одно, другое,
хоть и выбился из сил,
хоть уже рука дрожала
и в ушах он слышал гул,
все ему казалось мало -
не присел, не продохнул.
Пропилил пазы ножовкой,
гвозди хитро зажимал
меж коленями и ловко
топором их в дуб вгонял...
А когда Иван поднялся,
весь народ качнулся с мест -
он устало улыбался,
сжав рукой огромный крест
И вот тут толпа застыла:
что спросить и что сказать?
Может, хочет на могиле
Крест у Клавы поменять?
Иль чего удумал спьяну,
может, руки наложить?
Председатель встал к Ивану,
понял: надо говорить.
- Мы тебя везде искали,
между прочим, все село
от работы оторвали...
Что ж, скажи, произошло?
И Иван не стал таиться,
крест к забору прислонил,
посмотрел в людские лица -
никого не пропустил,
И сказал: - Родные люди!
Знаю вас не первый год.
Может, кто меня осудит,
может, кто-то и поймет.
Если чем-то провинился,
то простите - грех бывал...
И народу поклонился
и в молчаньи постоял.
- Не подумайте, что спьяну
я несу какой-то бред.
Пить теперь совсем не стану,
вы уж верьте или нет.
Что случилось, то словами
передать я вряд ли б смог...
Просто понял, что над нами
был и есть, и будет - Бог!
Сколько было за плечами
и позора, и стыда,
но ведь есть Господь над нами,
спросит он, и что тогда?
... Дело каждого... Ну, словом,
я хотел вас всех просить:
может, церковь восстановим?
Может, легче станет жить?
И лишился дара речи
петроскитовский народ,
в удивленьи сжались плечи:
что с Иваном? Кто поймет?
Неужели так бывает?
Жил, ходил, и вот те на -
церковь строить зазывает!
И не будет пить вина?
Поначалу с подозреньем,
но тихонечко народ
уловил сердечным зреньем,
что Иван совсем не врет!
Что душевной теплотою
все слова его полны,
что Иван - за той чертою,
где притворства не нужны.
- Чтобы стало все яснее,
расскажу вам, где я был.
Был я аж у Архирея,
с ним про церковь говорил.
Дал он нам благословенье
и сказал мне, что на храм
нужно власти разрешенье
и оплату мастерам.
Мастерам должны по праву
сколько нужно денег дать,
чтобы церковь - всем на славу!
Чтоб века могла стоять.
... Коль доверите мне это,
все пройду, всю жизнь отдам,
по копейке, а до лета -
соберу на Божий храм.
Ну а власть? Чего таиться!
Ей теперь на все плевать!
Ей задача - прокормиться,
что же нам от власти ждать?
Как хотите, так живите,
стройте вы хоть минарет,
только денег не просите -
будет весь ее ответ...
Вот мое такое слово...
Нам решать, коль все мы тут, -
отошел Иван, и снова
тишина на пять минут.
Тишина. И, как от боли,
крикнул ветхий старичок:
- Аль не русские мы что ли?
Что тут думать! Прав Росток!
- Сколько ж можно? В самом деле,
как же церковь не поднять?
Зашумели, загалдели,
стали предков вспоминать,
к председателю вопросы:
- Разрешит, не разрешит?
Тот, как мальчик, шмыгнул носом:
- Я и сам не кришнаит,
я, как все вы, здесь родился,
так чего мне против быть?
И Ивану б я решился
сборы денег поручить.
Что случилось с ним - не знаю,
словно вижу не его!..
Одного не понимаю,
крестдубовый - для кого?
- Для меня! - Спокойно, строго,
вдруг Иван провозгласил.
- Чтобы видно было Богу,
что и я свой крест носил...
У кого-то сердце сжалось,
кто - слезу смахнул тайком.
Лишь безродье ухмылялось
в стороне. Особняком.
Глава 7
1.
Сколько странников ходило
и скитальцев по Руси!
Солнце ль голову палило,
дождь ли серый моросил -
шли, гонимые судьбою,
и в лаптях, и босиком,
то безлюдною тропою,
то проезжим большаком.
Шли с прошением в столицу
или с нищенской сумой,
богомолец шел молиться,
шел солдат с войны домой.
Каторжанин из Сибири,
погорелец без угла -
всем им крышей небо было,
и еда одна была -
хлеб да лук, да чья-то милость,
да вода из родника...
Мало что переменилось,
хоть сменялись, шли века.
2.
Есть бумага сельсовета,
что “Ростов Иван ведет
сборы средств на храм, и это
поручил ему народ”.
Мало ль что в пути случалось
поначалу и потом,
а бумага - выручала...
Так и шел Иван с Крестом
Так и шел... А что за этим?
Что за фразою простой?
Пробуждался на рассвете
то в стогу, то под кустом,
в старом брошенном сарае,
в чистом поле иль в лесу
с хрипом: “Боже, умираю!
Не смогу! Не донесу!”
Вновь и вновь шептал молитву,
целовал свой Крест, просил,
словно воин перед битвой,
и терпения, и сил.
Знал, что нет назад возврата,
Без Креста - спасенья нет,
коли тьмою все объято,
то иди, ползи на свет!
И неведомая сила
просыпалась в нем опять,
боль из тела уходила -
можно сесть, и можно встать.
И сухарь перед дорогой
в чистой луже размочить.
Вот и все, и слава Богу!
Если встал - то будешь жить!
Крест веревкой перетянут
через левое плечо,
снова версты дыбом встанут,
снова кровью истечешь,
снова рухнешь бездыханный...
Будешь жить? Не будешь жить?
Бедный Кубик, друг желанный
остается сторожить...
3.
И пошла молва по свету
и достигла разных мест,
что живет в народе где-то
человек, носящий Крест
Кто дивился, кто пугался,
кто не верил... но потом
в душах тайно оставался
образ странника с Крестом
Кто он? Что? Какой судьбою
Крест ему достался тот?
Как же он, с одной рукою,
и зачем тот Крест несет?
Одинок ли он? В себе ли?
Есть ли дети или нет?
Почему он так поверил
В Божий Суд под старость лет?
Как должно житье земное
человека изломать,
чтоб решиться на такое,
чтоб таким вот странным стать!
Или все не так случайно
и какой-то смысл большой
и неведомая тайна
управляют той душой?
Так Иван - Ростов от рода -
славу тихую снискал
и почтение народа,
хоть и сам о том не знал...
4.
Он тогда не знал о многом,
проходя из дома в дом,
за забором, за порогом
он встречал такой прием,
словно гостя дорогого,
ждали здесь с десяток лет,
ждали праведного слова
среди пьянства, смут и бед.
Впереди молва катилась
про того, кто Крест несет!
- И у нас, у нас случилось!
К нам пришел, смотрите, вот!
Вот он, грязный и небритый,
Крест свой носит по дворам,
в каждый двор идет с молитвой,
собирает деньги в храм.
... И крестьяне подавали,
не скупясь, от всех щедрот,
хоть совсем не жировали,
а скорей - наоборот.
Просто каждому хотелось
дать Ивану этот грош:
не жилось теперь, не пелось,
пусть хоть будет храм хорош!
- Нету счастья нам земного,
помолись, Иван, за нас!
... И стоял Иван сурово,
видя взгляд просящих глаз.
- Я грешил на свете много,
а теперь вот сам молюсь...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Если все попросим Бога
за себя, за нашу Русь,
за грехи людские наши
и за весь позор и стыд -
неужели ж Он откажет,
неужели не простит?
В пояс кланялся, прощался,
Крест на плечи поднимал
и в дорогу отправлялся.
А куда - никто не знал...
Для людей Иван - не первый,
кто о Боге вел рассказ,
но... с такою крепкой Верой
все встречались первый раз!
5.
Уходя на две недели,
возвращался точно в срок,
ковыляя еле-еле
под Крестом своим Росток.
Из забытых деревенек,
из неведомых краев
приносил немало денег
“сборщик средств” - Иван Ростов.
Все по счету без обмана
в сейф бухгалтер запирал
и подмигивал Ивану:
“Ты себе б хотя бы взял!”
На глазах Иван серьезнел:
“Даже словом не греши!
Тут же боль людей и слезы
во спасение души!
Не греши, пусть даже словом!..”
И шагал в свой старый дом-
полусогнутым, суровым,
с собачонкой и с Крестом.
Как он весь переменился!
Несмотря на все труды,
обязательно постился:
в пост - сухарь, стакан воды.
Брови стали как-то строже,
и лицом прозрачный стал,
но глаза - теплей, моложе,
значит, дух не увядал!
Земляки его спешили
обсудить накоротке:
- И откуда столько силы
в неказистом мужике?
Как он жив - никто не знает,
все с Крестом, везде с Крестом,
и ведь денег собирает -
скоро сейф набьет битком!
... Отзимуем, глянешь, к лету
станем церкву возводить, -
и вздыхали: - Боже-светы,
может, легче будет жить...
Весь Петровский Скит гордился,
что у них - не где-нибудь -
человек такой явился,
что избрал тернистый путь.
И они свой храм построят,
и молва про этот храм
облетала все просторы -
быль со сказкой пополам.
И далеко слух гуляет,
что Ивана - Бог ведет,
и болящих исцеляет,
и покаяться зовет...
6.
В сентябре, в райцентр пришедши,
встал Иван с Крестом, с сумой,
и услышал: - Сумасшедший!
Не позорь! Иди домой!”
Мимо люди шли в заботах,
щебетали воробьи,
а Иван вздохнул всего-то:
- Дочи! Доченьки мои!
И глядел в родные лица
и хотел обнять, прижать,
но лощенные девицы
предпочли подальше встать!
И Иван обмяк, смутился:
- Что ж не ездите домой?
Я один... мне как-то снился
сон про вас... такой чудной...
И замолк... к чему все эти
и слова, и разговор:
не его - чужие дети
на него глядят в упор!
И надменность у Наташи,
и у Таньки - едкий глаз:
- Ты иди домой, папаша,
не позорь, ей-Богу, нас.
Каблучками застучали
и в толпе исчезли вновь -
без слезинки, без печали.
Плоть его. Родная кровь.
7.
Долго ждал Иван парома,
вспоминал всю жизнь опять...
... Был мужик, хозяин дома,
Клава с ним - жена и мать.
Были дочки - всем на славу,
было счастье и покой.
И любил он нежно Клаву,
а потом... - случился сбой.
Городским бы можно было
и таиться, и скрывать,
но село - вовсю трубило,
все про всех умело знать!
- Полюбила?
- Полюбила! - молвит Клава без стыда.
Что Ивану делать было?
Начал пить. Пришла беда.
Столько лет Росток хвалился
и семьею, и женой,
тут те на - пришел, явился,
хахаль-махаль озорной!
Для начала разговора
мужика Иван побил,
и мужик уехал скоро -
знать, не сильно и любил.
Клава... Ладно... Согрешила...
Но помиримся! Простим!
Все пойдет, как раньше было,
ведь двоих детей растим!
Что? Чего ей не хватало?
Может, впрямь, любовь была?
Видел, чуял - тосковала,
изводилась - не жила.
Попривык Иван к стакану...
В поле раз сбирал “валки”
на комбайне - шнеком спьяну
и оттяпал полруки...
Инвалид в неполных сорок...
Как тут жить, семью тянуть?
Что ни день - то драки, ссоры,
поломалось, не вернуть!
И рвалась душа на части,
есть семья, и нет семьи,
крыша есть - уплыло счастье,
отсвистели соловьи...
Умерла, угасла Клава,
дочки в город подались...
Кто тут правый? Кто не правый?
Вот попробуй, разберись...
...Долго ждал Иван парома,
Переехал. Крест взвалил
и опять от дома к дому
ковылял. На храм просил.
Глава 8
1.
В ноябре, на Златоуста,
завелась метель к ночи.
На селе темно и пусто,
все по хатам, у печи.
А метель свистит, дуреет,
воет, ставнями скрипит.
Хорошо, что печка греет!
Спи в тепле. Спокойно спи!
И уже поближе к ночи
сквозь привычный этот вой
одинокий, страшный очень,
появился вой другой.
Или волчий, иль собачий -
заунывно, тяжело,
да не вой - а кто-то плачет,
душу рвет на все село.
Жутковато. Темень. Полночь.
Ветер. Вой. Метель. Луна.
Но никто не звал на помощь -
знать, балует сатана...
Лишь назавтра, утром рано,
возле церкви, у берез
набрели на труп Ивана...
Рядом Крест, и мертвый пес...
И глядело исподлобья
все село без слез и слов.
Кто? Зачем ? За что так подло?
Чем? Кому мешал Ростов?
... Взгляд открыт. На шее - рана.
Сумка. В сумке - ни гроша.
Расходитесь. Нет Ивана.
Отошла его душа.
2.
На столе, в своем же доме,
он лежал - помыт, побрит,
их земляк, давно знакомый
однорукий инвалид.
Как положено, одели -
кто костюм, кто туфли дал.
Свечи тонкие горели.
Дед в углу Псалтирь читал.
На колхозной пилораме
гроб добротный сделан был.
Дочкам дали телеграммы:
“Ваш отец Иван - почил”.
Рядом с Клавиной могилой
и ему приют нашли,
но, с трудом, ломами били
комья мерзлые земли.
И готовятся поминки,
и струится дым печей,
и летят ничьи снежинки,
и лежит Иван - ничей.
И нигде не видно пьяных,
и погода - хороша...
... Только страх: не из Ивана,
из села ушла душа...
3.
Так Петровский Скит веками
никого не хоронил,
лишь сейчас узнали сами,
кем Иван при жизни был!
К погребенью, на прощанье,
был в село такой поток,
словно всем пообещали
выдать золота кусок.
Но не золота химера
привела поток людей,
а святая Божья Вера,
и Иван, окрепший в ней.
С ним прощались, целовали;
бабы, старцы, малыши,
cами свечи зажигали
на помин его души.
... Дед один спешил открыться:
- Я за сына как-то раз
попросил его молиться.
Он молился. Сына - спас...
Уж изба не умещала
всех желающих людей,
но толпа ждала, стояла...
Значит - надо было ей.
4.
В город съездили, просили:
хоть бы батюшка отпел!
Тот приехал. На могиле,
как того обряд велел,
“Живый в помощи” звучало,
и каноны, и псалмы,
чтоб душа не тосковала,
чтоб спасти ее от тьмы.
Отпевание. Прощанье.
Как когда-то в старину...
И народ стоял в молчаньи,
думу думая одну.
- Как же все случилось странно:
тьма народа, свой народ,
все пришли почтить Ивана -
кто глядит, кто слезы льет.
Чем собрал он их едино?
Не велик, не знаменит,
Петроскитовский мужчина,
однорукий инвалид?
Вся Россия - у Ивана!
Вся, какая есть теперь,
что устала от обмана,
что устала от потерь,
что детей рожать не хочет,
что съедаема тоской,
что безудержно хохочет,
там, где рядом дикий вой,
что, как нищенка, по свету
ходит, клянчит на житье,
и подняться - силы нету,
будто сглазили ее.
- Как она? Страна святая?
Вдруг смогла такою стать?
Незаметно увядая,
все теряя - мощь и стать!
И дрожат в своей Отчизне
под ударами судьбы
без огня, без жажды жизни
не хозяева - рабы!
Потому молчат упорно,
что объял великий стыд
перед тем, кто так покорно
со свечой в гробу лежит!
Потому что силой воли
человек - Иван Ростов -
выбрал сам свою же долю,
свой предсмертный путь
с Крестом!
Потому что силой Веры
всем внушил - спасенье есть,
потому что вспомнил первый
Бога, Русь и предков честь!
5.
Крест ему установили,
тот, что он носил с собой...
Вот и все. Похоронили.
Путь закончился земной.
От обряда погребенья -
путь тернистый к небесам,
и надежда на спасенье...
А народу - строить Храм.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
... Снег пошел. Совсем стемнело,
разошлись с могилы все,
и стоял в рубахе белой
одинокий Федосей.
Эпилог
По весне, лишь снег растаял,
только высохла земля,
стали миром церковь ставить.
От фундамента. С нуля.
А в России все сначала
не впервые начинать -
истреблялась, исчезала,
а потом, глядишь, опять,
из-под пепла, из-под праха,
где чернела пустота,
после крови, после страха
вырастала - красота...
Освятили место храма,
помолились и пошли -
загудела пилорама,
камни, доски повезли,
лес везли, раствор месили
прямо с раннего утра,
а за всем трудом следили
дел церковных мастера.
Поработают, устанут -
отдохнут, попьют воды,
и всегда Ростка помянут,
вспомнят все его труды.
Сколько верст по бездорожьям
проходил он - кто сочтет?
Но что всех трудов дороже –
свой народ собрал в Народ!
... А убийц его сыскали:
шаромыгам на стакан
не хватало, и отняли
деньги те, что нес Иван.
И убили без зазренья,
и не дрогнула рука...
Ждать ли им теперь прощенья
за невинного Ростка?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Если вам когда случится
Скит Петровский посещать,
вся постройка завершится,
будет храм уже стоять!
Вы зайдите! Не ленитесь!
Свеч купите восковых,
за Ивана помолитесь,
и за всех, за всех других
православных наших братьев,
кто в родную землю лег.
Для молитвы неба хватит,
потому что в небе - Бог!