цивілізація весь світ розкопирсала,
мов старанний паталогоанатом:
ще по живому!
у зАхваті, й дотрощує цей атом,
що був любов, гармонія і велич...
а що ж тепер, і – кОму?
зосталася сама лиш кАліч:
й ми нею є! ні в чім не винні,
та завжди голодні свині;
чия духовність
поміж сала
смачненько проростала...
вже оцей світ, цих нас,
ніщо не впізнаЄ...
хоч іскра Божа десь і є?
то, може, Він її роздмухає, роздує;
а нас, – байдужу кригу! – та й розтопить??
– чи, хоча б, зігріє...