Вечір…
Смітник у душі та тіні з повік на подушці…
Ось все, що лишив ти, на пам'ять, мені по собі…
Недопалок твій так поволі мандрує у кружці…
Лишаючи кола брудні в недопитій воді…
Смітник мій я довго й терпляче з тобою збирала…
Чого забажаєш – усе там, я певна, знайдеш…
Знайомі до болю, шпильки та брудні покривала…
А тут, трохи оцту шкарпеткою в душу кладеш…
Зіпсовані ночі, коли поцілунки без ласки…
Твій погляд крізь мене у синю, глуху далечінь…
Такі саркастичні, жорстокі, лякаючи маски…
Синці не лікує ні лікар, ні сон – ти один…
Ранок…
Навіщо збирати таке? Зовсім не розумію!
Навіщо терпіти страхітно-щоденне життя?
Хіба тільки це знаю, бачу та вмію?
Навіщо давати тобі всі мої почуття?
Почну все з початку! Геть усю тиранію!
Дівчата, збираймося разом іти
До щастя, кохання, єдиних та милих!
Уважних, кохаючих, чоловіків!