Не дав Господь, чомусь, їй чоловіка,
Хоча була і гарна й не дурна.
Колись на них не підіймала й віки!
І не дивилася, як молода була!
Вони на неї всі зглядались, як на квітку!
Можна сказати, випадали із машин,
Коли вона, з точеним станом, влітку
Горда ішла, найвища від вершин!
Сигналили, ставали та вітались.
Кожен, тоді, хотів такую мать!
Надія, лише, одного чекала,
Кому бажала своє серденько віддать!
Багато з неї насміхалися : " Та що ти ?
Навколо стільки хлопців, ти одна!
Що, ждеш на білому коні? Чекай красива!
Злетять роки, залишишся сама!"
Ось так і сталося, немов наворожили,
Ворожки лютії - людськиї язики.
Минули роки, старість підступила -
Одна єдина, мов верба біля води...