Колись, коли мене не буде,
До похилої берези прийдеш ти.
І згорнеться листя від простуди
І зігнеться деревце від самоти...
Колись, коли ранкові роси,
Свій слід навік залишуть на траві...
То не вода, то чисті щирі сльози,
Що я пролив в пекельній самоті.
Колись, коли веселка згине в небі,
Єднаючи невідомі світи,
Ти здіймеш руки... А летіти треба
В тих небесах, що так любили я... і ти.
Колись, коли мене не буде...
Колись...