Отрывок из драматической поэмы Леси Украинки "В пуще"
Бывало, так и утро застаёт,
Как всё смотрю на эту чаровницу,
Которую Венецией зовут.
И лишь ударит первый солнца луч
Ей в белокаменные стены,
Как вспыхнут они золотым пожаром,
А море вдруг как будто засмеётся,
Проснувшись и увидев всю красу
Своей царицы.
Всего лучше видеть
Её в тот ранний час на всходе солнца,
Пока ещё в ней люди не проснулись,
А некоторые лишь только улеглись –
Венеция не любит ночью спать, –
В часы такие мрамор оживает,
И на домах весь каменный люд статуй
Словно мистерию какую представляет.
Переливаются все мраморные лица,
Словно ожившие под солнечным лучом.
Красивый люд! Придумали так люди,
Что это духи вод – русалки, никсы –
Из моря вынырнув, взошли на стены,
Чтоб поглядеть, насколько мир широк,
Да так на чудный город засмотрелись,
Что не заметили, как спряталась луна.
Вдруг солнце выстрелило острыми лучами,
И вмиг русалки все окаменели –
Ведь не вольны они взглянуть на солнце!..
Оригинал (уривок з драматичної поеми Лесі Українки "У пущі")
Бувало, так і ранок
застане, як дивлюсь на чарівницю,
що люди звуть Венеція. Як тільки
ударить перший промінь сонця в мури,
вони спалахнуть золотим пожаром,
а море враз неначе засміється,
прокинувшись і вгледівши красу
цариці пишної. Найкраще бачить
її в той ранній час на сході сонця,
поки в ній люди ще не повставали,
а деякі ще тільки повкладались –
Венеція не любить спать вночі, –
в таку годину мармур оживає,
і на будинках люд камінний статуй
немов якусь містерію вдає.
І міняться обличчя мармурові,
немов живі, під сонячним промінням.
Вродливий люд! Недарма прості люди
вигадують, що то русалки й нікси
із моря вирнули й зійшли на мури,
щоб глянути, чи дуже світ широкий,
та й так на гарне місто задивились,
що і незчулись, як сховався місяць.
Тут сонце стрелило промінням гострим,
і вмить русалки всі покам’яніли,
бо їм не вільно глянути на сонце.