Ти у серці, в думках, у альбомах,
Ти навколо, всередині, всюди,
Ти у снах, ти на вулиці, вдома,
Ті нізвідки, ніяк, ти нікуди.
Божевілля породжує втому,
Я благаю одного – забути,
Свої сльози не нести нікому,
Не просити, не знати, не чути.
Я поганого не пам’ятаю
І у цьому найбільша проблема,
Я у мріях своїх все літаю
І горнусь у обіймах до тебе.
Нічні зорі у небі палають,
Ти їх бачиш, ти пишеш їм вірші,
Нас образи і біль розділяють,
Але зорі нас роблять все ближче.
Ти забув радість першого снігу,
Перші кроки - наповнені страхом,
І слова, що у простір летіли,
І найперше, невпевнене: «тато».
Ти забув, як ти мною пишався,
Як ти мріяв про наше майбутнє…
І пішов… Навіть не попрощався.
Як ти зміг це так легко забути?
Я люблю тебе навіть сильніше,
Бо пробачила все і одразу.
Та невже в цій безвихідній тиші
Ти мене не обіймеш ні разу?..