Вірші оплакував – пашів,
платив за кисень їхнім прахом.
У комин глянув – ні душі,
криниця зір суха й безптаха.
Зола, як згадка про земне –
легка і сіра, та питома.
Заглада приску – вірш завмер,
його натхнення – майже вдома.
Його живого ще – на звук,
мов при стовпі звели на стосі.
Легень оговтаних павук
окутував той звук у босість.
Гримучу суміш почуттів
світопусканням не спинити.
Вони нетлінні, бо святі
проталини на німбі миті.
Слова відхрещувались рим.
Відчуження міцніло зримо
по диму пхалось догори,
до вічного не_за_дверима…
...до ніжного складання трем
і до повернення судити...
Зола, як згадка про старе,
яке нема в чім пережити.
Від знепаперення вогнем
тих образів, що серцем снили,
тепер ніхто вже не збагне –
де Істина проговорилась.
Танок іскрин зійшов на ні –
зворушене багаття всілось.
Вірші оплакував – німів,
платив за кисень неба тілом.
26 Січня 2012