А цукор твоєї шкіри і шоколад, впивається в тіло жарко і неупинно.
Я знаю, що я поводжуся як дитина, не можу забороняти чи відмовлять.
Не можу спинитись вчасно, чи не радіти, коли твої руки – справжні вишневі віти,
до себе мене голублять, зовуть, п’янять.
Твій запах стає нестерпно-багряно-терпким, волосся зминається, наче солодка вата,
тоді я кричу, я благаю тебе лишитись. Хоча тобі завжди чується «а пішла ти»…
Від тебе хворію, ангіною, алергією. Тебе забагато, густої, як димна м’ята.
За тебе ще змушений буду в кутку стояти, колінами в землю…ти є моя релігія.
Тебе на збагнути. І не заслугувати. Бо я в тебе вірю, як діти вірять у Санту.
Прийдеш, подаруєш життя мені, ти як мантра, завжди перед сном повторюю і пітнію.
Не можу інакше. Люба, я шаленію. Малим ще хлопчиськом в спустілій крамниці з солодким,
коли не дозволено ласощі з столиків брати. Дивлюся, милуюся, плачу і скаженію.
Ти чуєш, солодка, Я хочу тебе кохати…