Не дивись у вікно, там де мжичка і вітер гуляє,
загорнися у спогади, наче в помаранчевий пледик вовняний,
притулися до тіла її золотого, що пахне завжди червнем.
Виціловуй її плечі, шию, вуста багряні.
Он – її дихання краплиночку поту котить по долинці між грудей дівочих.
Вона, теоретично солона, тобі – солодка завше…
Отакі от вони кадри життя, фрагменти пазлу, який складається
майже завжди непомітно, щастя як та вода стікає по тілу,
поміж долонь сиплеться піском годинника у формі знаку вічності.
Не дивись у вікно, засни. Повернися у дім, який давно залишив…