Перевод с украинского:
Куда ни взгляни – ни начала, ни края.
Немыслимый жар опаляет висок.
Беснуется ветер, живьём погребая
Утёс обречённый. Пустыня. Песок.
Песок попирая, стоят пирамиды,
Их мощь исполинскую трудно понять.
Кто мог их воздвигнуть? Цари Атлантиды?
Иль боги? Богам лишь такое под стать.
И Сфинкс – вечный спор: существо или камень?
Он сам по себе или чей-то он знак?
И бьются над этой загадкой веками
Учёные, и не постигнут никак.
Одни утверждают: пришельцев затея –
Создать изваянье из пепла от звёзд,
Другие – что это атлантов идея,
Послание в Завтра, над Вечностью мост.
Несутся эпохи, меняя обличья,
Века осыпаются прахом времён.
Что миру останется? Истин величье?
А может, ни дат, ни следов, ни имён…
Исчезнут атланты и звёздная раса –
Потерянный путь не дано им найти...
Но в лоне земли дожидаются часа
Познания зёрна, чтоб вдруг прорасти.
Они прорастут, и невиданным чудом,
Стряхнув, как оковы, забвенье веков,
В грядущее вымахнут из ниоткуда,
Явив для потомков святыни песков.
Уж так повелось, что творцы, как пророки,
Провидя грядущее в замети лет,
Чтоб помнили люди былого уроки,
Слагают без устали новый завет…
Куда ни взгляни – ни начала, ни края.
Немыслимый жар опаляет висок.
Беснуется ветер, живьём погребая
Утёс обречённый. Пустыня. Песок.
******************
Оригинал здесь: http://stihi.ru/2011/10/27/6578
Безмежна, голодна і дика пустеля,
Все вітер жбурляє гарячий пісок.
Живцем закидає приречені скелі
І жаром вбиває ледь видний світок.
Над ним надважкі, кам’яні піраміди,
Споруди далеких первісних створінь.
Народжені тут Перуни, Артеміди,
З небесних, яскравих, космічних велінь.
І Сфінкс – вічний спір: чи істота, чи камінь?
Чи просто уява, якийсь древній знак?
Свій розум ламають учені віками
Та б’ються об стіни безглуздо відтак.
Одні все доводять, що зоряна раса
Зростила це диво із пилу зірок,
А інші ведуть – то Атлантів прикраса,
Це голос до Бога, у Вічність стрибок.
Минають століття… Вони невблаганні…
Стирає епохи у поспіху час…
Злітають заковані в сни, безталання,
Таланти доносять сніп істин для нас.
Не всі їх пізнають, хтось буде в тумані,
Свій шлях, й так не легкий, загубить в імлі.
А візьме хтось зерна: пахучі й жадані,
І кине дбайливо у лоно землі.
Вони проростуть і воздвигне Людина
Небачене чудо в майбутнє віків.
І світ замилується, в кожній зернині,
Нащадки впізнають святині пісків.
Отак повелося: творці, мов провидці,
Все бачать довкола на тисячі літ.
Неначе пророки, подій очевидці,
Складають невтомно свій новий завіт…
Безмежна, голодна і дика пустеля,
Все вітер жбурляє гарячий пісок…
Живцем закидає приречені скелі
І жаром вбиває ледь видний світок…