Глухий кут
Я знову загнана в кут.
Таке бувало не раз.
Та ще ніколи він не був таким глухим.
Я навіть не можу
витягнути вперед руки,
хіба що впертися головою,
коли вона стає надто важкою.
Тут просто несила зібратися з думками.
Завжди легкі та вільні,
вони ніби теж наштовхуються на цю безвихідь.
Тому із світлих та ясних,
що так додавали мені
впевненості та спокою,
перетворюються в сірі та невиразні.
Я не можу бачити сонце.
Але знаю, що воно є,
бо зрідка забігають сюди його грайливі непосиди.
Та я ще не на колінах, -
ширше плечі, рівніше спину…
Ловлю один з сонячних промінчиків
і пишу ось ці рядки.
Глухой угол
Я опять загнана в угол.
Такое бывало не раз.
Но никогда еще он не был таким тупиковым.
Я даже не могу
вытянуть вперед руки,
разве что опереться головой,
когда она становится слишком тяжелой.
Здесь просто невозможно собраться с мыслями.
Всегда легкие и свободные,
они будто бы тоже наталкиваются на эту безысходность.
Поэтому из светлых и ясных,
наполнявших меня
уверенностью и покоем,
превращаются в серые и невзрачные.
Я не могу видеть солнце.
Но знаю, что оно есть,
потому как изредка забегают сюда его озорные непоседы.
Но я еще не на коленях, -
шире плечи, ровнее спину…
Ловлю один из солнечных лучиков
и пишу вот эти строчки.