Пробач мені, що дуже часто,
У просторі ночі й самоти.
Я шлю тобі, немов ромашки,
Про кохання писані листи.
Звіряюсь в тому, що боліло,
І в тому, що іще болить.
В тому, що мовчать не сила,
І вже не варто говорить.
Я з диким сумом прогортаю
Життя безмовні сторінки.
Й останнім лИстом відлітають
Усі написані листи.
Я відчуваю - ти читаєш
В буденнім вирі суїти,
І довго потім зберігаєш,
Та їх не треба берегти!!
Не зберігай той сум осінній,
Моїх думок незриму рать
Розвій туманом біло-синім,
Пусти за вітром, хай летять!
Тебе засмучувать не стану,
Та тільки в тому суть буття,
Що сум і радість завжди поруч
Ідуть за нами все життя!
Тому пишу тобі в надії,
Що щирим серденьком своїм
Мої печалі зрозумієш.
І тим розділиш їх навпіл...
Та тільки досить сподіватись,
Не хочеш відгукнутись ти.
Колись, можливо, і погаснуть,
Портрети, вірші та листи!