Вже повітря сповнене весною,
і душа десь розчинилася в блакиті…
Почуття ласкає вітер знову,
і, мабуть, тому вони розмиті…
Невідчутно щастя рук торкнулось,
в височінь знялося й тихо зникло.
Непомітно небо посміхнулось
до життя мінливості вже звикле.
А весна продовжує манити
солодом вечірньої тривоги,
і несе в собі бажання жити,
без благань, підтримки й допомоги…
По кімнаті місячне проміння
знов блукає, не дає заснути.
Та приходить в душу не прозріння,
а якась незбагнута спокута…