- Що непокоїть тебе, моя доню?
Очі ясні твої, щічки червоні…
Ти ж на рушник тільки вчора устала –
Хустку квітчасту собі пов'язала…
- Я не хвилююся, мамо, за вчора –
Вже покотилося з нашого двору…
Серце не крає і завтра незнане –
Біль розриває теперішні рани…
Як же це тяжко – за нелюбом жити…
Я б позривала із хустки ті квіти!..
Я б позривала…та ж плачу щоранку –
Десь забарився у сні мій Іванко…
Як же це тяжко – а що скажуть люде?
Наче від цього у нас щастя збуде…
Наче від людських отих теревенів
Виростуть верби у душах зелені…
Що ж це - судилося? Суд справедливий!
Як вже караюся!..Й він нещасливий…
Йванку, щоночі до тебе вертаюсь ,
Плачу від щастя, сміюсь…прокидаюсь…