Давно-давно, коли діти ще бігали босоніж усеньке літо, коли кульбабки,
достигаючи, здіймалися, кружляючи білими пухнастими парасольками, давно-
давно, коли ми співали тихо і радісно, щиро люблячи увесь світ, ще не встиг-
нувши його зненавидіти за біль, безжальність, холод байдужості, давно коли
вітер ще заплутувався у квітах, які ми садили та викохували власними
руками, небо ще мало власне серце .
Точніше небо пульсувало разом з нашими серцями в унісон, і ця вібрація
зливалася з нашим коханням, горем, переживаннями, не залишаючи нас,
немов маленьких дітей, напризволяще, даючи надію, що ми не одинокі в
цьому величезному світі.
Але літо скінчилося. Ночі стали осінньо-прозорими, прохолодними, немов
кришталь гірської печери. Промені ще переливаються та виблискують. Зорі
ще обертаються навколо чорної бездонної сфери небес, але вже не мерехтять.
Тихо. Порожньо. І тільки місяць все всміхається своєю сценою Каїна та Авеля.
- Людоньки , пекло вже тут ! - думається після пробудження, коли ще темно,
сиво, коли все ще оповите холодним сірим туманом. На серце накочується хви-
ля за хвилею відчай, та скорботи… Але ні, це невірно! Море чорної ночі прорі-
зують ледь відчутні коливання твого тихого дихання. І вікна починають світлі-
шати. Світ знову рушає. Все швидше, швидше аж поки ми знову не почуємо
всім своїм зболеним єством, любов’ю, що палає в нас, серце летючого неба.