Василий Симоненко
ДЕД УМЕР
Вот и всё.
Схоронили мы старого деда,
И предали навеки землице святой.
Он теперь уж не встанет
С утра, непоседа,
И не выйдет под гору крутую с косой.
Тишь не станет будить больше камнем точильным,
Наблюдать за звездой, что погаснет вот-вот.
Лишь заплачет о нём рожь росою обильной,
И века будут плыть – за закатом восход.
Вот и всё.
Человека хорошего нету.
Возвратился навеки он в лоно земли.
Только как
В тесный ящик вместились вот этот
Все заботы его,
Все надежды,
Года, что ушли!
Неужели
Ему всё отныне неважно –
Будет солнце светить,
Или ночь наплывёт!
В душу мне боль ужом пробирается влажным,
И отчаянье грудь рассекает мне, рвёт.
Я готов уж
Поверить в небесное царство –
Не хочу так
Земле отдавать навсегда
Безымянных,
Святых и чудесных - с тупым постоянством -
Гордых, верных детей благодатной земли
И труда.
Пусть безумные вновь
Над планетой проносятся вёсны,
Пусть трава прорастает
Сквозь прелость листвы…
Я не верю,
Что дед оживёт утром росным,
Только верю,
Что нет –
Не умрёт он весь. И
Дум нехитрых его вереницу
Додумают внуки,
И в глазах их столетьями будут гореть
Страсть его, гнев его,
Радость деда и муки,
Что живым передал,
В час, когда встретил смерть.
Перевод с украинского
Иосифа Шутмана
Василь Симоненко
ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
09.06.1959