Літній дощ, мокра львівська бруківка,
Йду по вулиці, встеленій цвітом.
По спині стікає води тонесенька цівка,
Торкаючись мене своїм тілом.
Ми зустрілися з нею цілком випадково,
Я йшов мокрим асфальтом додому назад.
А вона прилетіла десь звідти раптово,
Де високо у хмарах її ранішній сад.
І спитати мені якось так не під силу,
Чом із тисяч людей ти обрала мене.
Я боюся злякати твою хіть особливу,
Що так манить й чарує і ніяк не мине.
Вона хоче погратись, мов юнка проворна,
І шепоче на вухо непристойні слова.
Її мова звучить, як зима біло-чорна,
Кожним звуком цілуючи мої вуста.
Поцілунки ті пахнуть казковим нектаром,
Що так ніжно тривожить мої почуття.
Хочу я володіти небесним цим даром,
Де зливається наше із нею життя.
Тож нехай ці короткі, але радісні миті,
Принесуть нам з тобою багато п'янкого тепла.
Ми раптово зустрілись у нашому літі
Після того, як нас розбудила красуня-весна.