Той день був ясним, як завжди.
Але щось сумно сталось…
Неначе краплями води
Туга в серці розтікалась.
Аби забути мимохідний жаль,
До неба повернув я очі.
А там, у небі, наче сталь
Нависли хмари – темніш од ночі.
Та не дивлячись на це
Життя не зупиняло хід.
Але моє скривилося лице,
З чола тече холодний піт.
В очі кинувся сюжет:
Маленька пташка тут упала.
А над нею не стиха дует –
Жайворонків пісня - не стихала.
І ось лежить у моїх ніг
Маленьке, чорне щастя…
Чорне небо, чорна птаха…збіг!
Нещасна ластівка – злетіти вже не вдасться!
І, як на зло, грім загримів.
Я взяв до рук цю кволу пташку.
Вона налякана, гадає, що я звір,
І знищу враз її, мов чобіт, наступивши на ромашку.
Дарма лякаєшся, маля,
Сказав я тихо, ледь стискаючи долоні.
Я побоявся сам. Але чого? Того не знаю я.
В ту мить і небо стало голубим…
І пташки весело співали.
Віддаю належне цим малим –
Вони ніколи не стихали.
Так ось…Все встало на свої місця.
Як я казав: птахи і небо щастям заіскрились.
В лодоні я тримав вже мертвеця.
Скрізь кров і нежиття, а я всміхаюсь –
Моє чорненьке сонце!