Якби в мене колись спитали:
Чому я наполегливо вчусь,
І над чим мiркую за кавою,
Та чого бiльш за все боюсь,
Про що мрiю я серед ночi,
Та чи чули зiрки бажання,
I чому мої синi очi
Ще не сяяли вiд кохання?
То думки мої та слова
Не змогли б розiгнати хмари.
Я завжди розумiла сама,
Що я знаю ще дуже мало.
Та мене бiльш за все турбує,
Що в далекiй, здавалось, зрiлостi
Всю мою глибину зруйнує
Так нещадно уламок сiростi.
В мене є моє власне коло,
Надто власний у ньому змiст.
Я боюсь, що буденнiсть раптово
Буде в ньому рушати у зрiст.
Нi, не хочу! Не лiзь звичайнiсть
У барвистiсть осіннiх днiв.
Нам не треба твоя охайнiсть,
Краще творче безладдя слiв!