Ти сам, поете, вибрав цю судьбу –
з останніх сил Преславний Стан тримати,
не лити сліз, коли вмирає й мати,
сточившись на мольбу та молотьбу.
Тобі й татьба натомлених – табу!
Зате баганок Богових багато,
коли всім іншим досі досить десяти…
Ця путь сталева з «сателітів» у атланти
далася не по вірі – по таланту,
який, мов зерня, в землю кинув ти.
Так, закопав! Підлив у твердь мети.
І «розійшовсь Кругами», наче Данте.
А що ж тобі за це Земля дала?!
Що люди кинули, як зайшлому каліці?!
Лиш зборкане, брудне перо жар-птиці
та яблуко (чи плід добра і зла?),
та сарану ще буря занесла…
Ото і всі твої здобутки ниці!
Тепер оплач (хоч запізніло…) неню –
поки іще наструнено «висок»,
а значить, ти ще не зронив висот
і чтиш своє імення, як Знамення.
Колись навчишся, може, нехтувать натхненням…
колись… коли «остудить» ствол висок…