Здавалося, усе усталене і вічне:
всі істини «давно спресовано в брикет»…
Коли ж погас туман, і світ сяйнув у вічі,
ти раптом зрозумів: «Усе таке крихке!»
Розгублено стоїш, без прав душі відвести.
У чім твоя вина – ти ж все віддав сповна?
Та чуєш, як гуде смарагдовий цей бескид,
і як бринить основ дзеркальна площина,
виштовхуючи суть рубіново-криваву
нуртуючих в огні жертовному глибин.
Тобі іще іти у ці грімкі заграви…
Тобі резонувать на цей вселенський дзвін!
Природі (на чутті!) відмовиш у всесиллі.
Піднімешся навпрост, чигаючи з-за хмар –
як можеться орлам тримать ударну хвилю.
І ще відповіси ударом на удар!
І дивом воздаси ще Космосу за диво!
Тобі пора у путь. Покайся і виходь.
Ти – становий титан, герой, трибун – Людина –
єдине, що створив єдиного Господь
на п’ятий день буття, уже коли смеркалось,
набувши перед тим уміння і знання.
Борися і твори! Пробачиться зухвалість,
і сумніви, й страхи, й натхнення навмання.