(За Емінеску)
Загубившись незворотньо у стражданні і печалі,
наче лелітка в безмежжі чи билинка у бистринах,
я чаклую – я шукаю сенс таїн земної далі,
щоб у вічності ворота потім ринути нестримно.
Хай, як нота, занімію чи, як зірка, просто згасну,
стихну, як весінній вітер, чи розвіюся, як тінь.
Хай сльоза жіноча скрапне непотрібно і невчасно
в мрій моїх сумне громаддя, в лабіринт мисле-сплетінь!
Хай! Тому, що споконвіку Всесвіт цей – не для поетів!
Ну, кому потрібне слово мандрівного жебрака?
Топче він страшні дороги неспокійної планети,
і ніхто не запитає – чом судьба його така.
Хто він? Гук небес тривожний, хвилі тихий-тихий плюскіт,
що почувся-проявився крізь вселенський моноліт…
Не родитися б такому! Прокляло поета людство
од народження до смерті залишать кривавий слід.