Руйнуєш мій світ, як приплив пісочні замки.
Не вперше, не востаннє – вкотре.
Просто так довго підбирала фундамент,
А тепер знову в собі ж жити ніде.
Перетворюєш мої замки у дюни.
З гарних, витончених форм
У беззмістовний хаос гірських порід.
Уподібнюючи собі.
Зносиш мої будиночки, як торнадо.
Нічого не залишаючи
Навіть на згадку.
Швидко так, і не боляче.
Непомітно. Ніяк.
А починалося ж все з того,
Що я тебе у себе вбирала, як сипучі піски.
Для чого – хто зна?
Природа ж полюбляє забавки.
Чи вартувала того гра?
Покаже наступна стихія…
23.01.2011