Чи правду кажуть, що цвіте
Життя, розвіяне по літі.
Ми незнайомі знаючи проте,
Що десь існуємо y цьому світі.
Якось недобре на душі,
Та може люди з цим не згідні,
Коли далекі і чужі -
Насправді дуже близькі й рідні.
Я знаю, що існуєш ти,
З тобою навіть трішки схожі.
Можливо зустрічались ми,
Мов випадкові перехожі.
А знаєш, як було не раз:
Від сліз боліли очинята,
Говорять, що лікує час,
Aле він не замінить тата!
У кожного своя потреба,
У нас закони інші діють.
О ні, жаліть мене не треба,
Нехай тепер тебе жаліють.
Не знаю я, чи варто промовчати,
Залишити усе, як є,
Але чому самотня мати,
Але чому так доля б'є?
Так хочеться мені забутись
І вирвати твоє ім'я,
Ні, не прошу у тебе я -
До мене "рідний" повернутись.
З роками значення втрачає,
А зараз так із інтересу,
Хотіла написати в пресу,
Та слів чомусь не вистачає.
Хотіла розказати всім,
Так, поділитися думками,
Та загубилась за роками,
То мати, то сім'я, то дім.
Усе так - сяк, не клеяться не рветься,
Бувають злети і падіння,
Та тільки вже нема терпіння,
По плину так собі живиться.
Я розповім тобі, мій тату,
Про сни щасливі кольорові,
Бо ще з дитинства я відчула втрату,
Тепло батьківської любові.
Та ось чомусь закінчую листа,
Його я до відправки лишу.
На серці біль і пустота.
Можливо, ще колись напишу.
(c) Hadz Lyudmyla