Я прокинулася від відчаю
І жаги трав’яного чаю.
Не знайшовши липи і м’яти,
Зрозуміла — дарма шукаю.
І дарма намагаюсь шукати,
Десь згубилась і м’ята, і липа,
І любов до віршів Симоненка —
Шепотінням твоїм привита.
***
Твої очі — не море синє,
Твої очі — не неба шмаття,
Твої очі — рясний барвінок,
Твої очі для мене — граття.
Що за ним не соромилась плакать,
І за ним було добре спати,
І за ним було легше дихать,
І мене б за ним заховати.
Де тепер ті квіткові очі?
Хтось зірвав — заховав в валізу
І за декілька кілометрів
Відтягнув їх вагон по залізу.
***
Твої руки мені пакують
У конверти липу і м’яту.
Тобі й там, десь зовсім далеко,
Удається мене опікати.
***
І я заливаю липу,
І м’ятою зверху вкриваю,
Одного лише не змінити —
Не буде тебе до чаю.