***

«Хоробро» харчиш, вигинаючи «гордо» хребет,
з рефлексів усіх пригадавши забуте вже «раннє».
Яке тобі діло до протистоящих прикмет,
якщо і душа вже – на стадії злій вигоряння?!
З такої хіба подаруєш ти людям тепло,
або хоча б сни, із яких хоч однесенький – в руку?!
У тебе й самого вино лиш по вусах текло,
а пив ти багато гіркішу і гіршу сполуку.
І спалено серце. І нерви – заплутаний жмут.
В душі, як в пустелі, росте-розростається посуш.
Ти молишся… та чи тебе молитви збережуть,
якщо уже знаєш, що поле своє не докосиш?
І дихать боїшся – боїшся сполохати мить.
А миті однаково… Що їй до тебе, їй-право?
Буває, що пам'ять забутим іще забринить
(хоч, може, то й друзі побряцують міддю з канави?),
і знов намагаєшся перемогти і змогти –
даремно ґвалтуєш вітрами вже випитий мозок.
Давно ти (давно!) аж по ніздрі – в пісках самоти!
А як виживати – подать хіба Господу позов?..
Тобі іще хочеться знову почути спів ринв,
і ночі коротшої, й дня хоч на крапельку довше:
ти важко ішов, ти неначе навпомацки жив.
Тепер зупинись, хоч самого себе поборовши!
На Божих цидулках запікся ти кров’ю, як вірш…
Даремно у світу цього вимагаєш спокути!
Світ мре над тобою. Якщо хоч на мить замовчиш, –
даси йому змогу Води тобі в горло хлюпнути.
Тут – без варіантів: і сльози вже – «божа роса»…
Ти кидав зернину? Оте вже – найвища оцінка,
що в пусті і суші зернина твоя проросла,
й спроможна те диво ще ока сприймати сітківка!