Чтоб знало рамки репанное быдло,
Сидело молча, подлое, в цепи.
Меня для страха выдолбили идолом
И высоко поставили в степи.
Я мог бы стать и жерновом, и домной,
В брусчатку лечь, и ввысь взлететь мостом.
Но мне дано стоять тупою догмою
На куцых ножках с дутым животом.
Века я здесь терплю громов полёты,
А люди прут ко мне со всех концов.
Наполнен я поклонами голоты,
И тайными ухмылками жрецов.
Давно мне солнце выпекло зеницы,
Чтоб срам я вашей не видал судьбы!
Ко мне порой взлетают только птицы,
Крылатые – достойны лишь борьбы.
А у людей, что сетуют на долю,
В глазах нет ни желанья, ни мечты.
Моя душа уже черна от боли,
За то, что вы слепые, как кроты.
Коснитесь уст немых моих руками,
Молчу я, страхи ваши прочь гоня,
Я только камень, грубый серый камень! –
На баррикаду бросьте вы меня.
ПОЛОВЕЦЬКИЙ ІДОЛ
Щоб знало межі недолуге бидло
Й сиділо мовчки, підле, на цепу,
Мене на пострах видовбали ідолом
І високо поставили в степу.
Я міг би стати жорнами і домною,
Лягти в бруківку, звестися мостом.
Але мені дано стояти догмою
На куцих ніжках з дутим животом.
Століттями я глухну тут від грому,
А люди йдуть та йдуть на манівці.
Переді мною хилиться сірома,
Й підступно посміхаються жерці.
Мені вже сонце випекло зіниці,
Щоб я не бачив вашої ганьби.
До мене підлітають тільки птиці,
Бо лиш крилаті гідні боротьби.
А люди, нарікаючи на долю,
Бояться темні очі підвести.
Моя душа зчорніла вже від боллю
За те, що ви сліпі немов кроти.
Торкніться вуст німих моїх руками –
Й моє мовчання страх ваш розжене!
Я тільки камінь, грубий сірий камінь –
У барикаду покладіть мене.
(Борис Мозолевський. Поезії. –
Київ, 2007. – С.119).