Були собі дві Мушлі. І обидві були Перлинниці, але жодній про це не було відомо. Час від часу вони сиділи на морському піщаному дні й приязно розмовляли. А навкруги плинуло підводне життя. Водорості повільно погойдувалися з хвилями у такт. Рибки снувалися туди-сюди, поблискуючи кожною лусчинкою, осяяні Сонцем, про яке в підводному Світі не дуже було відомо. Медузи пропливали пихаті й урочисті, розкривши куполи й перебираючи у воді довгі напівпрозорі коси.
А Мушлі весь час розмовляли.
І от якось одна з них підняла очі.
Чи знаєти ви,що й у Мушлів є очі!
І побачила... І здивувалась...
- Ой, як же гарно, - позіхнула вона і розтулила стулки.
Так і завмерла. Саме в цей час кріхітна піщинка занурилася у її перламутрове черевце і сховалася на дні.
- Закрий рота! – різко вимовила Друга Мушля. – Ти надто привертаєш до себе увагу! Краще занурися у пісок, у глибінь, щоб бути непомітною. В нас стільки ворогів, тільки й дивись, що закинуть у суп!
І вони продовжили неквапну розмову.
Але щось вже змінилося.
Частенько Перша Мушля підіймала очі, милуючись красою морського пейзажу. Їй подобались Рибки, Медузи, Водорості. Приваблювало ласкаве Море, розсічене косими виблисками чи Сонячними Зайчиками. Як і інші мешканці моря, вона не знала, хто такі – «Сонячні Зайці», однак раптом
в і д ч у л а й о г о.
Їй подобалося сидіти на піску і розмовляти. Їй подобалось...
Друга Мушля все глибше занурювалася в мул, ховаючись від сторонніх очей. Спочатку було видно верхню стулку, далі тільки маківку, потім горбочок, та вже не стало видко й горбочка.
А Першу Мушлю знайшла Людина. Мушля здивувалася і зраділа водночас, знову розплющивши стулки. І тоді сліпучо-промениста Перлина виблиснула на її перині.
- Ти хто? – спитала Мушля перлину.
- Я? – Твоє Творіння. Я – твое Здивування і Захоплення. Я – Музика Твого Серця. Одже, і в Мушлів є серце!
Людина обережно вийняла Перлину і, потримавши Мушлю в руці, поклала на старе місце, полоскотавши їй носика.
Виявляється, у Мушлів є ще й носи!
Людина обережно поклала Мушлю на пісок.
Адже Мушлі такі маленькі!
Яка різниця, малий ти чи великий. Головне, який ти в душі. Якщо маєш очі й серце, обов`язково в душі твоїй народиться така ж сяюча красою Перлина.
Звичайно, у казки міг бути зовсім інший кінець.
Друга Мушля дійсно потрапила в чиїсь-то сітки і перетворилася на їжу.
А Першу Людина разчавила, розкремсавши стулки ножем.
Ні, мій Друже, ЦЬОГО НЕ СТАЛОСЯ.
Коли чиниш добро, коли не закопуєш себе у мул чи пісок, до тебе приходить ДОБРА ЛЮДИНА, у тебе з`являється ДРУГ.
А коли ти сірий і непомітний, коли намагаешся сховати своє беззахисне тіло від усіх, в своєму тьмяному світі, то ти нікому не цікавий. І лише маленький горбочок, що залишився після тебе, - то все, чого ти досяг в житті.
Переклад Н. Авідон
СКАЗКА О ДВУХ РАКУШКАХ
Жили-были две Ракушки. И обе были Жемчужницами, но ни одна о том не ведала. Изо дня в день они сидели на морском песчаном дне и мирно беседовали. А вокруг своим чередом текла подводная жизнь. Водоросли плавно раскачивались в такт волнам, рыбки сновали туда-сюда, блестя каждой чешуйкой, освещаемые Солнцем, о котором в подводном мире мало, что было известно. Медузы проплывали важно и торжественно, раскрыв купола и перебирая в воде длинными полупрозрачными косами.
А Ракушки изо дня в день беседовали.
И вот однажды одна из них подняла глаза.
Вы знаете, оказывается, у Ракушек есть глаза!
И увидела... И удивилась...
– Ах, как красиво, – вздохнула она и раскрыла створки.
Да так и застыла. И в это время крохотная Песчинка попала на её перламутровое донышко и спряталась там...
– Закрой рот! – резко сказала. Другая Ракушка.–
Ты слишком привлекаешь к себе внимание! Лучше забейся глубже в песок, чтобы стать незаметнее. У нас столько врагов, того и гляди, в суп угодишь!
И они продолжили неспешный разговор.
Но что-то уже изменилось.
Всё чаще Первая Ракушка поднимала глаза, любуясь красотой морского пейзажа.
Ей нравились Рыбки, Медузы, Водоросли. Ей нравилось Море, иссечённое косыми бликами или Солнечными Зайчиками. Как и многие обитатели морей, она не знала, что такое "Солнечный Зайчик", но вдруг п о ч у в с т в о в а л а его.
Ей нравилось сидеть на песке и разговаривать. Ей нравилось...
Вторая Ракушка всё глубже зарывалась в ил, прячась от посторонних глаз.
Сначала была видна верхняя створка, затем только макушка, потом холмик, а потом не стало видно и холмика.
А Первую Ракушку нашёл Человек. Она ему удивилась и обрадовалась одновременно, опять раскрыв створки. И ослепительная Жемчужина сверкнула на ее перине.
– Ты кто? – спросила Ракушка Жемчужину.
– Я? – Твоё Творение. Я – твоё Удивление и Восхищение. Я – Твоя Музыка Сердца.
Оказывается, у Ракушек есть сердце!
Человек осторожно вынул Жемчужину и, подержав Ракушку в руке, положил на прежнее место, пощекотав по носу.
Оказывается, у Ракушек есть ещё и носы!
Человек бережно положил Ракушку на песок.
Ведь Ракушки очень маленькие!
Неважно, мал ты или велик. Важно, каков ты внутри. Если есть у тебя глаза и сердце,
то обязательно внутри у тебя есть такая же ослепительная по своей красоте Жемчужина.
Конечно, у сказки мог быть совсем другой конец.
Вторая Ракушка действительно попалась в чьи-то сети и была съедена.
А Первую Человек раскрыл, кроша створки ножом.
Нет, Мой Друг, ЭТОГО НЕ ПРОИЗОШЛО.
Когда ты добр, когда не зарываешь себя в ил или песок, к тебе приходит ДОБРЫЙ ЧЕЛОВЕК, к тебе приходит ДРУГ.
А когда ты сер и незаметен, когда ты стараешься спрятать своё беззащитное тельце ото всех, тем самым, зарывая себя в своём же мире, ты никому не интересен.
И только маленький холмик, оставшийся после тебя, это всё чего ты можешь достигнуть в этой жизни.