Запертий у свідомості,
Не відчуваю більше біль,
Бо ніде дітись від відомості
Людині, що диктує стиль.
Кричіть від болю – плаче,
А я сміюсь: помри, благаю!
Жахливо це, зникаю я неначе,
Бо потайки себе вбиваю.
Йди! Як параноя...
В голові абсурд, а я,
Я вже не сам – нас двоє,
І то – душа твоя.
Приступ божевілля – це за смерть!
Я вип’ю душу – з себе!
Кров заповнить серце вщерть,
Помру, та де б я не був:
P.S. Я кохаю тебе...
Свідомість я топлю у звуках,
Та голос в голові сильніший.
Не сплю, а вже живу я в муках,
І подумки благаю тиші.
Зову на поміч – порожнеча!
Кричу, бо сльози – кров.
Спланована від себе втеча,
Але не зможу вмерти знов.
Йди! Як параноя...
В голові абсурд, а я,
Я вже не сам – нас двоє,
І то – душа твоя.