Весь Космос – "під”, і тільки віща ніч – "над”!
Немає слів і почуттів, і діл...
Але Вітчизна є, як Вічність, вічна:
тут мій наділ і "Чорний Переділ”.
Моя реприза – риска, гала-спалах,
метеоритна "подорож” крізь Час.
Про мене (й не про мене!) Калевала,
Кобзар, Авеста, Біблія, Манас...
Я сивий – іній, ковилова волоть.
Я юний – брунька, наголос єства.
Мене терзає невгамовний Голод.
Крізь мене Вітер віє-завива.
Я неприкаяний й при тому – окаянний.
Та дозвучу, як пісня, до Кінця:
омиють рани в маревах Мар’яни,
немов зірки, однакові з лиця.
Я – стадія палаючого степу.
Я – скіфський, перед Дарієм, вогонь.
Мене оббрехано, проклято, як Мазепу,
але мене і люблять, як його.
Ця ніч... ця ніч (на око – поволока!)
Все ділить на "минуло” і "гряде”...
Я був колись і Байроном, і Блоком,
акином і аедом, хтозна й де.
Я – прощення імам і кадій вбивства.
Я – зло, зола, земля, зоря, змія...
Я ворогам страшніше "кадебіста”,
бо кожний ворог завтра буде "я”.
І сам-собі нагадую я сливе:
"Ти – в рай? То парасольку забирай,
щоб у гірких не вигоріти зливах,
поки юрбою сунеш в небокрай!”
Я – "Homo sapiens” – улюблений Небес звір.
Я – сім’ядоля (доля і сім’я).
Я – однина і множина, і безмір:
багато нас, та в кожнім – тільки "Я”.
Багато нас, та в кожнім – тільки я...