Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду — оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я — лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна —
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона — за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
Торю свой путь по вымершей пустыне,
где мёртвому мне жизни больше нет.
За горизонтом памяти доныне
все те, к кому давно забыт и след.
А всё ж – бреду, куда-то ниоткуда,.
а всё ж надеюсь на благую весть,
что в том краю, где мечутся иуды,
хоть малое для братьев место есть.
Увидеть бы, хотя бы на мгновенье,
утешить взгляд, пусть дальше – только тьма.
Змеится путь, и нет отдохновенья,
и хоть взбесись или сойди с ума.
Ведь я – не я, лишь искорка живая
горит во мне. Лишь ею я живу.
Мне душу Украина обжигает –
та, о которой грежу наяву.
Но есть она – за миражей стеною,
сквозь сини льдов - сиянья забытьё,
сквозь бред ночной, моей души тоскою
я слышу смех и горький плач её.
О дай, судьба, дойти - мой путь очерчен,
сквозь мрак и бездну – в путь, к родной гряде.
Позволь же мне, о свет мой предвечерний,
зерном упасть в родимой борозде.