"Спустити серце в ірії по лезу?"
"Чому ізнову даль далась руда?"
І хоч одненьку б думочку тверезу
буття, мов кістку, кинуло згорда.
Знов під гіпнозом у якогось "ізму"
спалахуєш, і випадаєш в прах.
Думки-сусіди сходяться на тризну -
всі "я-вори"! В багряних яворах -
суцільне сонце (й знову цвіту крові!):
немов немає у природи більш днів-проб...
Та зринеш з праху, вдивишся - у кроні
знов проглядаються і далеч, і Дніпро!
В твоїй Вітчизні настає Великдень.
Підходять ангели. Їх вибір - ти: "Ось тей..."
"Лишайтесь вдома, Господа хваліть де й,
гріхи зневаживши, чекаючи гостей!" -
кричиш, відбувши свій на себе замах.
Дивися - навіть полум'я стих вир:
без тебе тут, у спорожнілих храмах
сонми лишились недоспіваних стихір.
Йдеш між людей... Не щемно і не сумно...
І вись гуде, до вчора ще німа:
"Ти маєш право й сім разів по сім на сумнів,
та на самотність в тебе прав нема!
Не так й не тих ти досі тут вів лік тем!
Не бійся! Не суди! Не жди біди!"
"Спасибі Господу за віру і Великдень!" -
всміхаєшся.
І... аж гудуть сади!