І настогнавсь до хрипоти, й зронив на леміш три поти...
“Вчорашніх турів” вдаль хорти женуть пітьмою, без мети...
Аж задушно від черед!
Під три кати!!! Піднять хрести, які робив і ставив ти,
коли висвячував світи, – отак зібратись і піти
на гору звану Череп.
Там ангелішав і Хусейн. Співають божеських пісень
месії із окружних сіл (“пророків заблукалих сейм”):
така у них робота.
Казав захожий фарисей: “Там ґелґіт висне мар-гусей,
з Едему насланих Отцем! Тому й прозвали пагорб цей
паломники “Голгота”...”
Там, байдикуючи, вожді клянуться “байдам”, що – в біді,
віддати гаманці тверді, а ще покласти край вражді,
забувши: “Не клянися!..”
А що тобі до того? Дій! Сходи край світу по воді,
пусти вино по бороді, літа згадавши молоді,
і політай у висі.
Коли ще той “неправий суд”? Омий од поцілунків Юд –
слідів паскуд з усіх усюд, що згидили любові суть,
вуста заледенілі,
щоб кожному сказать: “Ось... будь!”,
й діставши найстрашнішу з судьб,
коли і вірні не спасуть, і в очі небо понесуть
невгасні гуси білі.
Скажи: “І страх мені – не зять!” Дай часу копняка під зад,
щоб мав, що вдома розказать чи, коли стануть злі терзать,
то хоч якусь провину.
Комусь – “джихад”, комусь – “моссад”, а ти у Гетсиманський сад
сходи й на тому місці сядь, де дві тьми літ тому назад
проспали люди Сина.
Хрипітимеш, мов на дибі! І зрозуміється тобі
все сказане у тій добі і потім “іншими” – юрбі,
і, (може...), Україна.