Надворі цілий день дощило, ніби яскраве й тепле сонечко не хотіло виглядати з-за хмар. Вулицю охопило пасмурною погодою. Дерева хилилися від буревію, дороги тонули в холодних безжальних калюжах, а на небі потроху з'являлися дрібні золоті цяточки - зірки. Злива не вщухала.
На підвіконні задумливо сиділа дівчинка й весь час спостерігала за страшною негодою. Ззовні було видно, що вона теж "плакала" з дощем.
- Невже ніколи не припиниться ця злива? - говорила Софія до себе.
- Чому ж "ніколи"? - відповіла мати, раптово почувши питання доньки.
Дівчинка, на здивування, не злякалася, а повела себе спокійно, ніби й розмовляла до цього з Ольгою Мирославівною.
- Мені здається, що цей клятий дощ затопить нашу вулицю, а, може, і ввесь світ.А потім скаже, що так і було, - із серйозним обличчям Соня доводила своє.
- Ні, миленька, звичайно, ні. Такого не буде. Не бери дурниць в голову! - кинула в відповідь мама, трохи посміхнувшися, і закрила двері в кімнату за собою.
Дитина продовжувала сидіти на білому холодному підвіконні й задавала собі лише одне питання: "Чому вона ніколи мене не розуміє?"
Так ішла година за годиною. Старий циферблат доводив своє.
- Припини весь час займатися дурницями! Краще допоможи по дому! - кричала мати з іншої кімнати.
"Знову вона за своє", - подумала Софа.
- Зараз йду, - сказала в відповідь.
Пройшло дві години. Цифри показували девяту. Софія Олексіївна(так називали Соньку друзі за її "дорослі" думки) увімкнула телевізор, сіла на дивані разом з улюбленим Арахісом і почала дивитися найкращі в світі мультфільми дитинства: "Вінні Пух", "Дюймовочка", "Попелюшка". Так, звичайно, вона ще дитина - наївна, простодушна, миролюбна. Її не випрадовує вік; зараз Соні належить вступити до дорослого життя - 16 років. Ця дівчинка була такою щасливою, отримавши паспорт, але згодом зрозуміла, що більше не зможе прийти й поскаржитися мамі на хлопчика, що смикнув за хвостик. Але вона й далі жила своїм буденним примітивним шляхом, що вела ще з трьох рочків. Через свою доброту Софія легко знаходить друзів, бо їм з нею весело, як із дитиною. Так трапилося й цього разу...
Дівчинка поверталася додому зі школи, коли, раптом, у сусідському кафе зазвучала її улюблена мелодія з кінофільму "Титанік". О, вона могла безперервно слухати цю пісню! Тому зупинилася й зайшла до затишного ресторанчику під назвою "Шлях до зірок". Соня сіла за столик під номером "5"(її улюблена цифра) і прислухалася до музики. Як, зненацька, підійшов до неї хлопчик і запитав: "Можна біля тебе присісти?" "Дитина" не одразу зреагувала, але через секунду зрозуміла, що звертаються до неї. "Так, звичайно", - кивнула вона в відповідь. Хлопець влаштувався зручніше й знову привернув до себе увагу.
- Тобі подобається ця пісня? - із цікавістю запитав він.
- Дуже, - буйдуже відповіла Софія.
- А я Єгор, - простягнув хлопець руку до дівчини, щоб познайомитися з нею.
- Сонька - золота ручка, - кинула в відповідь вона й дала свої тонесенькі крихітні рученята.
Тоді мелодія закінчилася й Соня зрозуміла, що вона безтактно поводилася з Єгором, тому запропонувала знайомство спочатку.
- Вибач, я надто задумалася, просто пісня захоплююча, - відповіла, червоніючи, вона.
- Нічого страшного, я все розумію, Сонько - золота ручка, - щиро посміхнувся Єгор.
Дівчина в відповідь також посміхнулася й цим, здається, привернула увагу хлопця.
- Хочеш коктейлю? - нарешті здогадалася запропонувати молода людина.
- Ні, дякую. Краще ходімо прогулятися до парку, якщо не проти, - Соня хотіла загладити свою провину.
- Я тільик "За", - радісно відповів хлопчик і вони попрямували до виходу.
На вулиці стояла напрочуд чудова погода, хоча вчора йшов нестерпний дощ. Парочка гарно спілкувалася, йдучи дорогами рідного Проспекту... Дівчинка навіть не підозрювала, що це було не просто знайомство.
Настав вечір. Новоспечена "парочка" втратила лік часу, тому затрималася до десятої години. Поглянувши на годинник, Соня почала поспішати додому, хоча пройти їй лишалося кілька кроків.
- Куди ти так швидко йдеш? - здивовано запитав хлопчик.
- Мені терміново потрібно до своїх, бо завтра буде скандал, - нервово відповіла дівчинка.
- Я проведу тебе до дому? - із цікавістю запитав Єгор.
- Добре, - посміхнулася в відповідь Соня.
Пройшовши декілька метрів, вони наблизилися до 46 будинку, де жила дівчинка.
- Можна твій телефончик? - нетерпляче запитав він.
- Навіщо? - здивовано поглянула на нього Соня.
- Ну, щоб подзвонити завтра. Можна?
- Звичайно. Записуй: 06317...
- Дякую за гарний вечір, - радісно сказав Єгор, поцілував дівчину в щічку й пішов додому.
Лише зараз Соня зрозуміла, що закохалася в нього.
Наступного дня Єгор зателефонував "своїй дитинці", але не з проханням провести вечір разом... Він попросив її заглянути до себе в поштову скриньку, де було послання в вигляді сердечка. "Як романтично!" - подумала Соня й прийнялася читати записку:
"Дякую за неймовірний вечір, Сонько - золота ручка! Ніколи не забуду такого незвичайного привітання. Я хочу зізнатися тобі, що зробив невиправне - закохався в тебе!.. Як це часто буває, хлопчики спочатку помічають "щось", а потім "когось". Так і в мене. Твоя напрочуд приємна посмішка зачарувала "диявольське створіння". Вона - наївна, дитяча, цікава та яскрава. Це дивно, але чи будеш ти Моєю Сонькою - золотою ручкою?"
На цьому лит обірвався, а вона й досі зберігає в серці приємні спогади й рішуче "Так" йому в відповідь...