Це українська версія "Не родись красивой" (http://stihi.ru/2011/10/18/5972)
Захотілося повернутися до цієї зворушливої теми... )
Починалася злива. Сховавшись в старому підвалі,
Кошеня безпорідне тремтіло на сходах слизьких...
У під'їзді тепліше, та вигнали звідти без жалю,
Ну а тут спокійніше і кроків не чути людських...
Порожнеча і тиша... Та що це? Якісь дивні звуки...
Схожі трохи на стук каблуків... десь поблизу... Невже,
Ну, невже це вона – та чиї теплі й лагідні руки
Ніжно-ніжно торкались?.. З роботи додому уже?
А сьогодні раніше чомусь... Кроки зовсім вже близько...
Це вона! Та, що мимо пробігти навряд чи змогла б,
На хвилинку присяде, бувало, і в крихітній мисці
Бутерброд свій залишить... дбайливо зітре з мокрих лап
Трохи бруду... Сьогодні без ласощів добре знайомих...
Що ж тоді привело її? Може, підказка чия?..
Взяла мовчки на руки, щоб кішку віднести додому –
Як не дивно звучить, але їй теж потрібна сім’я!
Пригортаючи ніжно малий муркотливий клубочок,
Мчала сходами... ні, вона просто летіла!.. Чиє
Серце билося дужче – тут важко сказати... шматочок
Чогось дуже потрібного їм в них обох тепер є!
"Ну, маленька, не бійся, хороша! Ну от ми і вдома!
Це і твій тепер дім! Я тебе відігрію теплом.
Тут не страшно вже зовсім, і гуркіт травневого грому
Хай тебе не лякає, смішна, він же там – за вікном!
Зливи всі, і дощі, і вітри – вони там десь поділись,
Будуть пахнути ранки твої відтепер молоком,
А не сирістю... Чуєш?" – і погляди раптом зустрілись,
І до двох дуже різних сердець підступила клубком
Несподівано ніжність – така... ну, немов би щемлюча,
Трохи схожа на лоскіт в душі та на вогник в руках...
"Погляд теплий у неї та добрий, зовсім не колючий...
Ця ніколи не кине...” – читалось у кішки в очах...
Так відтоді й жили вже ці двоє, ділили сніданки,
Діставали начинку з пельменів (гурмани!), любили пломбір,
Починала завжди тільки з кави одна свої ранки,
Інша - морщила ніс: краще - свіжі вершки та кефір!
Ну а потім прощалися... треба одній на роботу,
Інша на підвіконні чекатиме... навіть обід
Не такий вже й важливий... скоріше, скоріше б субота!
Ну, чи вечір хоча б: повернеться і тихе "Привіт!"
Прошепоче, як завжди, і стане до муркоту добре!..
Килимок трохи лапи лоскоче – на кухню мерщій!
Зараз чимось смачним нагодує, а потім вже вкотре
Можна буде заснути у неї, мабуть, на плечі.
Посопіти тихенько, сховавши свій ніс у волосся,
І відчути напевне: знайшлися тоді неспроста...
Злива та, той підвал, холоднеча – у пам’яті й досі,
Ну а те, що тепер, - просто щастя від вух до хвоста! )
Кішка добре завчила хазяйчиних звичок чимало,
Ну а та, в свою чергу, - манери її та ходу,
І назло всім прикметам із лівої часто вставали
Хто ноги, а хто лапи, любили гуляти в саду...
І, вслухаючись жадібно в тишу, подовгу мовчали...
Все без слів розуміли, не мала гармонія меж...
"Я - таки королева!" - одна муркотливо казала,
Посміхалася інша у відповідь "Знаю, я - теж!"
Зовсім не заважати одна одній якось уміли,
Що для них було спільним? Напевне, бажання тепла...
Ну а ще – бути просто потібними, мабуть, хотіли...
Так, хотіли... Така таємниця на двох в них була...
Кішка настрій хазяйки вгадати могла вже з порогу,
Зняти втому уміла, вмостившись десь поруч, а ще –
Не любила, коли та збиралась в далеку дорогу,
Ніби й досі боялась сама залишитись... Дощем
Будуть вікна зашторені... буде, як завжди, чекати
На вікні вечорами, вдивляючись в темряву... ні,
Не приїде сьогодні, напевне... порожні кімнати...
І порожні, похмурі, навмисне розтягнені дні...
Зрозуміє не кожний, що їй просто не вистачає
Дуже звичних дрібниць, ну, наприклад, дзюрчання води,
Брязкотіння на кухні – того, чого не помічаєм,
Та у пам'яті що тим не менш залишає сліди...
Тихих кроків хазяйки, долонь її запаху, звуків
Телевізору, радіо, слів "Прокидайся – обід!"
І "мурашок" від ніжності... От би залізти на руки!..
Та вона повернеться і скаже, як завжди: "Привіт!"
Спалахне раптом люстра по-іншому!.. Мружачись, трішки
Не від світла – від щастя, не вірячи власним очам,
Підбіжить, ні – манерно підійде сполохана кішка,
Промуркоче: "Скучала"... На кухні знов радісний гам:
І шкварчання котлет, і кипіння чогось їстівного,
Та муркоче душа не від цього – уже не одна!
Де ж так довго була?.. Дивні люди - так люблять дороги
І не знають, як їх виглядає хтось біля вікна...
А хазяйчине серце, як в мить ту, коли із підвалу
Кошеня забирала, занило – відчуло якраз
Знов бажання читати в очах, що на неї чекали...
Легкий сум – ніби натяк, що довго... але без образ...
...
Ну а дощ не вщухав – відчайдушно-мрійливе стакатто...
Задрімали обидві... і навіть годинник затих...
Хай там що не говорять, а кішки уміють чекати!
Ну а хто скаже "ні" – геть нічого не знає про них...