Опритомнієш... – наче виник!
Зором мацаєш даль пласку:
тільки дзеркало та годинник,
й свічка в мисці – по гніт в піску...
“Це – на пласі чи – на шинквасі?! –
виєш, віючи відчуття, –
В Задзеркаллі чи у Безчассі
загубилася суть життя?!”
Важко знайдешся: “Де ти?”, “Хто ти?”,
пригадавши – з яких “нікуд”.
Стрілки линуть... Дурна робота –
осягнути і часу кут!
Знов жахаєшся: “Може, вмер?.. Коли?!
Так не хрест же, а ніж в руці?..”
Дмухнеш в марево, а по дзеркалу –
лише кола, як в озерці.
“Хапнув облизня щодо суті?” –
скімлять мислі, шакали смут...
Учорашнім не зазирнути
у посріблену каламуть.
“Так, принц крові таки по праву ти –
німбоносних Отців байстрюк!”
Та потягнешся гніт поправити
й “півня красного” пустиш з рук .
Обпечешся, як вітром в полі...
У Землі замреш – десь на дні...
Вічна Суть – у піску і болі,
і (звичайно ж!) в огні. В огні!!!