Цю тишу раптом вибито – і вже не гробова.
У ній так легко давляться і думи і слова.
Похитано тримається лопати твердолоб –
під п’яний ніс плете собі ще зранку гробокоп.
Загнавши номер до мобільника про щось веде
розмову, ніби панотця на прощу у бурдель.
Прибита, наче горем злим, із олова сльота.
Як цвях в зап’ястя, пробирається стоножиця-хода.
Хрести, зірки давидові і, мов оті – з Кремля.
Яка відкрито-свіжа ця немолода земля
на краплі неба, що повзуть по голубій труні,
на ті приямні почесті – останні й розривні.
Собачий, наче холод зим, о похоронний, наш,
до жилки пробираючий цей мідно-трубний марш.
Важка й ознаменована, мов дата, ця рука,
що серця біль вийматиме з-під влади молотка.
Вона оповиватиме, мов зашморгом, все те,
що трепетно просилося до світла і з очей.
Стоїть гірке загострення в повітрі і ковтках,
із уст пливе молитва в рай, опірена, мов птах.
Прощай, надіє прикрая. Хоч пом’яни й пробач.
Сльоза вже прикипіла і доосушила плач.
А так усім, здавалося б, недавно цвів бузок,
білила вишня небеса – цей страсний образок
і дихали шпитальні дні і вікна в унісон,
із післявенних крапельниць вивітрювали сон.
Злипався промінь в просвітку у Божому повік,
а вітер – ніжно набігав волоссям по чолі.
І в теплих пальцях пестились голівоньки дітей,
в їх голосі купалися сто лебедів-ідей.
І де ці мрії-лебеді полопотять тепер,
коли так низько й тісно там, де прилягає твердь,
коли немає світу вже – ні для очей, ні вух,
на час, на раптом вибиту цю тишу гробову.
4 Травня, 2012