Через асфальт на площі міста
Пробився сам і виріс клен.
Один серед будівель тісних,
Де сонце камінь палить зле.
На плечі стіг здійняв зелений,
Шумить піснями він лісів.
І милуватись гордим кленом
Ішли на площу люди всі.
І від дощів, від спеки в тіні
Ховались завжди тут під ним,
Та залишався в самотині
Він що весни і осени.
Насіння в вир щорік летіло.
Його зміта вітрище зле.
Стоїть навік осиротілий
Пожовклий клен, останній клен.