Той час, що проходив тонкою ниткою,
Крізь наше життя й потойбічні мандри,
Що різав нас, наче горло візиткою,
Співав нам пісень про кінотеатри,
Робив нас залежними від алкоголю,
Міцною травою труїв нам легені,
Послухай, друже, нам вистачить волі,
Не розмінятись на вічнозелені,
Будем іти складною дорогою,
Шукаючи правду під жіночими блузами,
Вмиватися зранку морською водою,
Розмитою звечора дощем і медузами,
Блукати серед похмурих кварталів,
І спальних районів старої столиці,
Минаючи пагорби і п’єдестали,
Автовокзалів і залізниці,
... В не випитій каві терпке вино,
Холодна сутінь і старі приколи,
Людина живе, доки не все одно,
І ми не помрем, чуєш?
Ніколи.