Из Оксаны Пахлёвской
* * *
Край горизонта. Охра. Бирюза.
Разбилось небо золотым разрядом.
В тебе любовь бродила, как гроза
над молодым и обомлевшим садом.
То говорила голосом воды,
то обрывалась в темноте струною, –
он был, тот сад, безумно молодым.
Грозою обойдённый стороною.
Он чётко помнит тень её крыла –
гроза нигде с дороги не свернула,
а лишь за плечи молча обняла,
и только в очи тихо заглянула.
Ведь было ей немного тысяч лет.
А у него лишь пробуждались листья.
Полуживой, он ей глядел вослед.
И расцветал. И плакал. И молился.
* * *
Далекий обрій. Вохра. Бірюза.
Розбилось небо золотим розрядом.
В тобі любов ходила, як гроза
над молодим і обімлілим садом.
То говорила голосом води,
то обривалась в темряві струною, –
він був, той сад, ще зовсім молодий.
Гроза його минула стороною.
Він пам'ятає тінь її крила –
гроза ніде з дороги не звернула,
а лиш за плечі мовчки обняла
і тільки в очі тихо зазирнула.
Бо їй було багато тисяч літ.
А в нього ледве прокидалось листя.
Напівживий, він їй дивився вслід.
І розцвітав. І плакав, І молився.