* * *
На небо глянешь, а на свете – осень,
стоит туман на солнечном крыле.
Мгла мельтешит, как будто луч раскосый
перечеркнул нас на сухой земле.
Как будто всё утратило основу.
Из букв осенних слов не соберу.
...На полузвуке оборвётся слово,
ты тихо скажешь: я тебе люблю.
А в небесах холодных и немилых
громада туч спокойно проплыла.
И ты стоишь, как на краю обрыва,
в отчаянье, сказавши те слова.
Не слышу. Не отвечу. То над нами
уже восходит солнца благодать,
и ни дождя, ни ветра, ни тумана
сквозь золотые окна не видать.
* * *
У небо глянеш, а на світі – осінь,
важкий туман на сонячнім крилі.
Снується мла – так наче промінь косий
нас перекреслив на сухій землі.
Усе немовби втратило основу.
З осінніх літер слова не стулю.
...Ти на півслові обірвеш розмову
і тихо скажеш: я тебе люблю.
А небеса кругом такі холодні!
Громаддя хмар повільно проплива.
І ти стоїш, як на краю безодні,
сказавши ці розпачливі слова.
Не відповім. Не чую. Це над нами
сумне лице яснішає сльоті,
бо ні дощу, ні вітру, ні туману
не бачу вже крізь вікна золоті.