1 –
Жив у Карпатах хлопець Прут.
Веселий, жвавий баламут.
Він кожен ранок, на світанні
У гори йшов на полювання.
Багатства дома він не мав,
Бо тим і жив, що вполював.
Цінив у горах кожну мить:
Повітря чисте, аж бринить!
Стрункі смереки, буки, граби
Йому, як друзі, були раді.
І сам стрункий, як та смерека.
Заходив в гори він далеко.
Ні разу там не заблукав,
Бо всі стежини пам'ятав.
2 –
Весняні дні чарують очі.
Вже довші дні, коротші ночі.
І сонце ллється через край
На килим в горах – трав розмай!
Вже повернулися лелеки.
Зайшов наш парубок далеко.
За обрій сонечко сіда.
Та то для нього не біда:
Вже стільки років полював,
Було, і в горах ночував.
Ось і сьогодні – зліз на граба.
Чарує небо зорепадом.
Ледь-ледь висвічує дерева
Чумацький шлях, сузір'я Лева.
Тоненький місяць, наче серп,
Завис в долині серед верб.
Уже, здавалося, заснув,
Коли чийсь голосок почув.
Той голос чистий, як джерельце,
Затронув парубоцьке серце.
Щось про весну дівча співало,
Аж подих все затамувало:
Стих вітер, ліс стояв тихенько,
Замовкнув навіть соловейко.
Прут глянув: ось уже вона –
Чарівна дівчина-весна!
Пливе, як лебідь, по стежині.
-Постій, я зараз! – Прут дівчині.
Вона рукою помахала,
І, наче й не було, пропала…
3 –
Коли прокинувсь на світанні
І злізти з граба він зумів,
То зрозумів: своє кохання
Сьогодні в лісі він зустрів!
Чи сон наснився серед ночі?
Прут йшов, збиваючи росу,
А бачив тільки стан дівочий,
Та туго сплетену косу.
І очі сині волошкові…
Невже наснилось це йому?
А почуття незнані, нові.
Із серця вигнали пітьму.
Пропав і смуток. Прут співає.
Знов соловей затих на мить!
Бо хто ж, як він, того не знає,
Яке це щастя – так любить!
4 –
Шукав Прут дівчину по селах,
І навіть в місто він сходив.
Сумних там бачив і веселих,
Та лиш не ту, що полюбив.
Минув вже місяць. На світанні,
Коли ще сонце лиш зійшло,
Знов Прут іде на полювання,
У ліс, у гори – за село.
Іде до граба, де наснився
Чудовий сон. Ось стежка та.
Плечем до дерева схилився,
В минуле пам'ять поверта.
І чує знову голос срібний,
Що ближче й ближче все бринить.
Такий бажаний, милий, рідний –
Не замовкай же ні на мить!
Закривши очі, пісню слухав.
І подих стримував, щоб вкрай
Цю мить чудову не порушив.
Хай знову сниться все це, хай!
Дівочий голос розсміявся:
- Вже сонце де, а він ще спить!
Далеко ж в гори ти забрався,
Щоб відпочити, не робить!
Прут глянув – ось вона, сміється.
Здається, руку протягни,
Її руки він доторкнеться,
Так близько стрітились вони.
-Тоді, вночі, то ти була?
Скажи, з якого ти села?
Вона лукаво усміхнулась.
І знов на стежку повернулась.
- Якщо образив, то забудь.
Скажи лиш, як тебе зовуть?
Вже з міста зрушила. Завмерла.
Сказала тихо: - Я Говерла.
- Тебе не знаю. Хто така?
- Царя гірського я донька.
- Царя донька? Не знав, одначе…
Упало серце вмить юначе.
- То нам не бути вдвох з тобою?
Іди собі. Я тут постою…
Вона до нього повернулась
І, глянув в очі, пригорнулась:
- Ні, не жени мене, благаю,
Я щиро лиш тебе кохаю!
Давно я мріяла про тебе.
Це знають біля річки верби.
Це гори знають і лелеки,
Дуби і граби, і смереки!
- Це саме й я тобі скажу:
Тебе скрізь бачу і біжу
Тобі назустріч. Знову й знову
Тебе шукаю, чорноброву.
Чи знов наснилась ти? Благаю,
Не покидай! Тебе кохаю!
Не випадкова зустріч ця –
Звели докупи нас серця.
І хай що хочуть, кажуть люди,
Це доля наша. Будь що буде!
6 –
Тепер щоденно зустрічались,
Усе забувши, обіймались.
Кохання в серці – наче жар!
Та ось дізнався батько цар:
Ногою тупнув: - Не віддам
Тебе за бідного, затям!
Просилась, плакала, молила.
Та царська влада невмолима:
- Тебе я, доню, породив,
Тебе я бавив і любив.
Тепер не дам ладу з тобою.
Так стань ти каменем – горою!
Стоїть Говерла за всіх вища,
До неба стала вона ближча.
Сузір'я Діви підпира
Уже не дівчина – гора…
А Прут кохану виглядає,
Під грабом знов її чекає.
Не дочекався. До царя
Прийшов, як згасла вже зоря.
- Донька моя тобі не пара!
Та зможеш зняти з неї чари,
Якщо із сонцем вийдеш ти
Й вершини зможеш досягти
До того, як це сонце зайде.
Не дійдеш – то й доньку не знайдеш…
Немає важчої мети –
За день вершини досягти.
Дорога хлопця не лякає –
Він на світанку вирушає.
7 –
На дорозі чимало каміння
І коріння сплелось під ногами.
Стільки сил треба, стільки уміння,
Щоб здолать перешкоди коханим.
Додає лиш кохання наснаги.
Де ті сили беруться – не знає.
І вуста запеклися від спраги.
Хлопець вже пів дороги долає.
- Я дійду, мене чуєш, кохана? –
Він шепоче. Та сил вже не має.
А на серці вогнем чорна рана –
Там, за обрієм сонце сідає.
Не зумів, не здолав! Розпач, туга –
На шматки рветься серце юначе:
- Ти потрібна одна лиш, не друга! –
Вже потоком гірським хлопець плаче…
8 –
З того міста, куди він дістався,
Річка Прут у долину стікає.
Сліз потік із каміння зірвався
І дорогу до щастя шукає…
Вища всіх у Карпатах Говерла –
Назавжди так дівчина завмерла.
Та не згасло кохання в віках:
У легендах живе, у серцях…