* * *
Найнiжнiшою квiткою в луцi
Серед темряви, виплеску крил
Все стояти, вклонятись науцi
Сих облич, а не морд i не рил.
Тi — хижiли! Топтали! Таку ж бо —
Ще нiжнiшу, либонь, анiж ти...
I до кровi закушенi губи
Вже, було, не хотiли й цвiсти.
Та незникнi майнули обличчя —
I моє, i твоє — онде, он,
У травi, що тремтить перед нiччю,
А пресвiтлих не зраджує лон.
I цiлую пелюстку я кожну,
Щоби демони стали людьми
I лiтали,
правдиво, неложно
Нас голублячи ситцем-крильми...