Розсмикало вiтром копицю
I геть понесло, як мої
Думки — пересушену глицю,
Сушили котру палiї.
О боре — оголенi щогли,
О рванi вiтрила небес!
Хтось луками нипа i стогне
Всю нiч. Не буває чудес!
Лиш колько. I муляють око
Обчухранi сосни. «— Води...»
Набiгло погибiльним скоком —
Чи щезне не знати куди?