минуть ці останні кілька днів у застінках книжкової інквізиції,
і травень зникне з дисплею вікна чи не назавжди.
я легко відітхну,
взую зачовгані балетки
й насуну на лоба запльований зваркою татів кашкет
і натхненно поцілую поріг будинку.
я вирушаю в луги.
мамо, тату, ваша м'ятежна донька йде будувати в зелених росах свою власну соціалістичну республіку,
де їй ніколи не буде тісно.
передавайте привіт історії,
скажіть,
що цього разу все буде як треба.
а, і наостанок:
книжки і зошити? - расстрэлять! нэмэдленна!!!
і через кілька хвилин під горою вже ледве виднітиметься моя постать.
я - веселий бродяга
з порожньою пляшкою вина в торбині,
а саме таким і всміхається щастя.
скрізь, де віднині ступають мої стоптані стопи, розстилається нова республіка.
її найголовніший конституційний закон: ніякої весни,
а зими й осені тим паче.
я йшла у вічне літо, заюшене зорями й кров'ю молодих світанків,
я втікала в літо шукати останні паростки свого дитинства,
і літо, знаючи це, розтягнеться на півстоліття.
іще тут не буде небажаних гостей.
забігатимуть діти з очима Маклаїв і Македонських,
прилітатимуть голуби з очима зозуль,
з'являтиметься із заозерних туманів червоноволоса дівчина з очима Марії і приноситиме листи від схвильованих батьків;
але кожен із них покидатиме мене, щойно зникнуть останні промені сонця.
адже я - диктатор своєї республіки.
диктатори самі співають собі колискові.
а одного вечора
дівчина Марія гляне на мене побожними чорними очима славного гітлерівця
і всміхнеться зарошено, весело:
<Kind! Das ist eine Schweinerrei!>
<Ja?>
я знепритомнію.
коли отямлюсь, мене вже не буде.
тільки задумливо всміхатиметься Марія на скошених травах,
клюватимуть її скляні руки голуби
й плинутиме час.
а з дому тектимуть нескінченні листи й мої на них відповіді.
*навіяно широким комплексом творів української літератури та simply історією.*