Я і осінь
Осінь вже ногою на порозі,
Обрива з дерев старі листки,
І останні мальви при дорозі
Гублять з сумом ніжні пелюстки.
І вони печальні і самітні,
І кому потрібна їх краса?
Ледь прив»ялі, тихі й непривітні,
Їх чарівність никне і згаса.
А коли розквітнуть сині весни,
Спалахнуть тюльпани, як вогні,
Мальви тоді сонячно воскреснуть,
І веселі будуть, не сумні.
Та сьогодні осінь уже диха,
Розкида печалі і жалі,
Дощова й сира, а часом – тиха,
Й така рідна небові й землі.
Осінь так на мене чимось схожа,
Гомінлива, інколи німа…
Лиш вона розрадить серце може,
Хоч в печалі часто і сама…
Ось вона мінлива і сьогодні
З грозами і вітром поспіша…
…У осінній грається безодні
Білим віршем знов моя душа…
І нехай полоще сіра злива, -
Чисто й легко в серці і в душі.
Я і в осінь радісна й щаслива,
Бо й тепер пишу свої вірші…
Про осінні мальви при дорозі,
У яких пожовкли вже листки,
Про печаль, що бережно, в тривозі
Обриває з квітів пелюстки…
І про все отут сказати мушу,
(Не сховаю радості в душі!)
Наповняю піснею я душу,
І складаю всі туди вірші…
Наче осінь, бідна я й багата,
Наче сестри, в світі з нею ми.
Осінь є - сестра мені і мати,
І вона, і я – немов з крильми…
І любов ясніє поміж нами,
І це, справді, видно наяву.
Вона мріє квітами й піснями, -
Я ж віршами дихаю й живу…