Ще декілька хвилин тому вигравало сонце своїм теплим промінням на безхмарному , блакитно – прозорому небі. Але, так зненацька, набігла суцільна, сіра, похмуро – холодна хмара. Вже не видно посмішки неба, яке було віддзеркаленням душі…. Легкий шум вітру перетворився в шум дощу. Його краплинки падають на чисте , нічим не вкрите , нічим не захищене тіло. В цей момент , коли краплинки – сльози падають на оголене серце,відчувається, що стало моторошно. Згодом все тіло стискається у судомах , але відразу ж настає блаженство : нарешті народилась перша сльоза душі. Вона переплітається з краплинками дощової води – це своєрідне прикриття , небажання показувати слабкість чарівної половинки людства… Світ створений у гармонії, котра проявляється в будь – чому…. Краплинки одна за одною стікають вниз по цнотливій матерії душі - беззахисному тілу, яке має все ще відкрите серце. Опущені очі дивляться на прозорі калюжі під ногами. Навколо так свіжо і зелено. Дивлячись вверх, бачиш сіре небо, небо, на якому не видно сонця. А його так чекає,так чекає душа… Сонячне проміння потрібне як панацея, котра подарує світло – надію на майбутнє… Порожні вулиці й сумні вікна добре проглядаються крізь густу ширму холодного дощу . Навіть десь там, де ледь – ледь видніються міліметрові дерева, не видно просвітку – тієї ж надії… Важко не помітити вишню…Її листочки, вкриті дощовою росою , метушливо тріпочуться . Скидаючи з себе цей тягар, немов кричать : « Годі! Годі…Все , вистачить цих сліз…». Поряд опущені голівки айстр . Здається, вони співчувають своїй сусідці, а , можливо, навмисне так похилилися, стуливши пелюстки, щоб не було видно обличчя, безмежно – жовтих сумних очей на ньому. Пройшов деякий час , стих дощ, але його поріддя – прозорі краплинки стукають одна за одною, падаючи на сиру землю : тук – тук - тук… Вони нагадують про нещодавній дощ. Впавши, зливаються з матінкою – годувальницею, входять у неї - і за короткий проміжок часу дощинок уже нема…Спокійно. Вітер не дме. По калюжах пливуть вишневі листочки. Життя неможливе без втрат. Душа припинила боліти, а серце сльозитися. Всі вважають зниклі краплинки висохлими . Все повертається із новими силами до нормального ритму життя. Принаймні, так здається на перший погляд .
Все знову, як і було! Але сонця немає. А кому воно потрібне?
Дивлячись у своє чисте відображення, що видніється з калюж, брешеш сама собі : « Все добре. Все знову так, як і було…»
by Eva Black